Народження театру

У театру велике майбутнє, як у всього, що мало велике минуле.
Карел Чапек

   

      Із відкриттям у 1965 році Черкаського театру постало питання: «Як же раніше містяни існували без аромату театрального мистецтва, яке наповнює життя емоціями, тіло енергією, а душу почуттями… Зі шкільної парти багато хто з нас, певно, пам'ятає, що ще задовго до нашої ери п'ятеро видатних драматургів Еллади — Есхіл, Софокл, Евріпід (автори трагедій) та Арістофан і Менандр (автори комедій) заклали основи світової драматургії та театру…

     Спробуємо зазирнути за лаштунки… 

     Християнізація Європи внесла певні зміни до сприйняття театрального мистецтва, та згодом призвела до занепаду театру… Людській свідомості була запропонована спокуслива думка про потойбічну винагороду за земні страждання і, таким чином, ці страждання й криваві конфлікти втрачали свій драматизм і трагізм. Конфліктно-драматична передумова театру руйнувалася, і сам театр майже на тисячоліття перестав існувати в розвинених формах, жевріючи у виступах мандрівних артистів: гістріонів та мейстерзінгерів на Заході, скоморохів у Київській Русі. Тьмяними спалахами театральне мистецтво нагадувало про себе у церковних літургічних і напівлітургічних драмах, містеріях та мораліте.

     Своєрідна реанімація театру відбулася в епоху Відродження мистецтва і культури Європи в XV—XVII столітті. Людина знову опинилася в центрі світоустрою в усій своїй багатогранності, непередбачуваності та невичерпності людського єства. Нове народження театру спостерігалося в різних прошарках суспільства: як серед «університетських умів» Італії й Англії, які досліджували і модернізували класичні грецькі взірці, так і серед простого народу, який тяготів до вивільнення ігрової стихії, зокрема в італійській комедії масок (commedia dell'arte), в демократичних комедіях іспанця Лопе де Вега. 

   

    Потужна театральна хвиля докотилася до України на початку XIX століття. Варто зазначити, що український театр сягає своїм корінням часів скоморохів Київської Русі, естетичних ідей бароко, пов'язаних із шкільними виставами Києво-Могилянської академії та образно-філософськими притчами Григорія Сковороди. У 1819 році в Полтаві Іван Котляревський написав і поставив «Наталку Полтавку». На жаль, все українське лишалося без державної підтримки і заохочення, оскільки імператорська влада ставилася до українців із підозрою та обережністю. Тривалий час український театр існував у надрах російських провінційних труп, які того часу працювали в Україні. До репертуару входили п'єси Івана Котляревського, Григорія Квітки-Основ'яненка, Тараса Шевченка.

     Після хвилі народних повстань, викликаних негативними сторонами розкріпачення, «національним околицям» Російської імперії взагалі було відмовлено в духовному й інтелектуальному розвитку. У 1876 році в Емсі Олександр II підписав указ, яким рішуче забороняв малоросійську мову, театр, школи, друк, а також все інше, що могло свідчити про національне самовизначення України.

   

    І лише через шість років в Єлисаветграді Марко Лукич Кропивницький за підтримки Михайла Старицького, Івана Карпенка-Карого, Миколи Садовського та Марії Заньковецької створив професійний український театр. Щоправда, майже за двадцять років до того, у Львові в 1864 році при товаристві «Руська бесіда» утворився ще один український професійний театр, яким опікувався Іван Франко. Оскільки західноукраїнські землі були, на той час, відрізані державними кордонами від Наддніпрянщини, то український театр можна було назвати театром діаспорним, театром поневоленої національної меншості.

    Через певний час західноукраїнський і наддніпрянський театри тісно переплелися: обмінювались акторами, п'єсами. Львівський театр в умовах значно більшої творчої свободи зростив для всієї України таких видатних акторів і режисерів як Лесь Курбас, Амвросій Бучма, Йосип Гірняк, Мар'ян Крушельницький.

 

    На Лівобережній Україні національний театр функціонував в умовах жорстоких обмежень і заборон, приречений на сільську тематику, позбавлений історичних сюжетів, принижений матеріальним жебрацтвом. Лінія «міської» драматургії, що активно розроблялася Володимиром Винниченком, була, на жаль, короткочасною і штучно перервалася через політичну долю автора. Не випадково, напередодні революції 1917 року, Лесь Курбас разом з представниками керованого ним Молодого театру, орієнтованого на світову класику та сучасну європейську драму, здійснили мистецький бунт в українському театрі. Молодий театр (1916—1918), а згодом і керовані Курбасом «Кийдрамте» та «Березіль» спиралися на всебічно розвиненого, тренованого інтелектуального актора, здатного відобразити у виставі образне перетворення світу.

   Післяреволюційний період у вітчизняному театрі був надзвичайно контрастним. Мистецькі здобутки світового рівня межували з кривавими трагедіями винищення найталановитіших митців. З одного боку, радянська влада подбала про те, щоб утворити та підтримати театр тих народів, які його не знали (мусульмансько-ісламська Середня Азія, аборигени Сибіру), або мали в напівпридушеному стані (Україна, Білорусія, Азербайджан, Грузія, Вірменія, Татарстан тощо), а з іншого боку, театральні діячі з потужним потенціалом були вислані за кордон, відправлені в концтабори або розстріляні… 

Публікація: Місто на Че