«Доця» – книга одночасно і про війну, і не про війну



На третьому Черкаському книжковому фестивалі поміж численних літературних презентацій новинок найрізноманітніших жанрів особливу увагу звернула на себе книга-первісток української письменниці Тамари Горіха Зерня «Доця».
Успішна перекладачка, киянка Тамара Горіха Зерня не змогла залишатися осторонь подій, які почали розгортатися у 2014 році. Разом із чоловіком Святославом Бойком, солістом гурту «Широкий лан», Тамара  присвятила певний період свого життя волонтерству, допомозі людям, які волею долі опинилися у зоні військових дій, допомозі нашим боронителям, українським воїнам. Переживши та побачивши чимало такого, про що люди на мирній території і не здогадуються, Тамара вирішила написати книгу, сюжет якої так і рвався назовні  з голови і серця письменниці.

        Ця книга одночасно і про війну, і не про війну. Це художня книга. Якщо хочете, це бойовик, це детектив, це трошки фентезі, це любовний роман, але дуже документальний, – говорить про «Доцю» Тамара Горіха Зерня. – Мене, як автора, як людину пишучу, насамперед, цікавила людина, яка опинилася мимоволі в певних обставинах.  Цікавило те, що з нею відбувається, цікавили відповіді на ряд запитань, починаючи від практичного що робити, якщо те саме відбудеться в якомусь іншому місці? Що робити, коли це саме трапиться в твоєму місті? Як не пропустити той момент, коли ситуація стане занадто серйозною, тобто як не пропустити момент, на якому треба втрутитися? Що робити в ситуації, коли ти – жінка, людина мирної професії, раптом опиняєшся в смертельній небезпеці, і тобі треба дуже швидко прийняти рішення і щось зробити, аби самій вижити, і щоб вижили люди, які волею долі стали від тебе залежними.


Головна героїня книги – звичайна жителька Донецька, художниця, яка створює чудові вітражі, не відразу розуміє, що навколо неї починають відбуватися серйозні події. Героїня стає свідком переходу від мирного до воєнного життя.

– Якоїсь миті, коли героїня відволікається від своїх художніх робіт, вона зауважує, що опинилася у зовсім іншому місці, а ті люди, яких вона знає безпосередньо, раптом стали їй чужими і незрозумілими, – розповідає про свою книгу авторка.  Вона на це дивиться спочатку, як спостерігач, а потім настає момент коли кожна адекватна людина розуміє, що вона не може бути просто спостерігачем, що їй треба втрутитися, треба діяти.

За словами Тамари Горіха Зерня, у кожного героя цієї книги є реальний прототип, а кожна ситуація чи діалог, описаний в книзі, мав місце у житті. З прототипом «доці» письменниця познайомилася в соціальних мережах ще до війни, а особисто зустрітися довелося на Сході України вже під час військових дій.
  Пізніше я з'ясувала, що Наталя надзвичайно ефективний, розумний, відважний розвідник з позивним «Ельф» і координатор волонтерської допомоги. Вона їздила в Донецьк, збирала там інформацію, їздила в аеропорт. Вона була однією з небагатьох, хто заходив в аеропорт до останнього дня. Пізніше вони з командою намагалися організувати розкопки завалів аеропорту, шукали ресурси, аби можна було викуповувати людей з полону, – говорить про жінку, з якої писала свою героїню письменниця.

Вже на мирній території авторка не одну годину спілкувалася з Наталею про її життя, про події на Сході, перед тим, як розпочати писати її історію.
      Я попередила, що це буде художня книга, що там буде кілька ліній подій, яких не було в її житті. Вона погодилася. Не знаю, чи погодилася б вона, прочитавши цю книгу, тому що тепер її повністю ототожнюють з головною героїнею, до неї дзвонять, у неї намагаються брати інтерв'ю, її вітають з обручкою на пальці, вважаючи, що вона вийшла заміж за головного героя. Мені трохи незручно перед її чоловіком, з яким вони разом вже тривалий час. Але він потерпить заради мистецтва, – усміхається Тамара.

Наталя «Ельф» лише нещодавно прочитала книгу, отримавши її в подрунок від Тамари на Форумі видавців у Львові, куди завітала на презентацію «Доці».

– Наталя не наважувалася читати, так само як і я не наважувалася їй показати книгу, тому що дуже переживала, як вона її сприйме, – зізнається авторка. – Вона прочитала і залишилася задоволеною. Розумієте, мені важливо, щоб люди, які були в той час очевидцями, або учасниками, щоб вони сказали, чи правильно відображені події. Тому я дуже переживала, коли читали військові, коли читали біженці, коли читали вихідці звідти. Однією із перших читачів до мене підійшла жіночка, і повідомила, що жила у Донецьку на тій вулиці, яка описана в книзі. Вона сказала, що все так і було, точно так. Розумієте, я ж там не була. Я ці вулиці продивлялася у Google, вивчала по фотографіях, але безпосередньо я там не була. Для мене дуже важливо, щоб люди, які звідти, не сказали, що це вигадка, що я стратила.

      Виходу книги передувала кропітка робота, яка тривала півтора року. Авторка через фейсбук, через знайомих, через волонтерів шукала людей, які жили в Донецьку, або Луганську, які на власні очі бачили донецький Майдан, бачили початок бойових дій.
     Мене цікавили деталі, атмосфера. У мене іноді до тижня часу йшло на те, щоб знайти інформацію, яка  в книзі прозвучала одним-двома словами: ціна, погода, маршрут транспорту, де стояли останні працюючі банкомати, що коло них робилося, яке останнє відділення Нової Пошти чи Ін-Тайм працювало, хто і що вивозив з Донецька. Знадобилося багато часу, аби знайти людей, які саме в цей останній день виїжджали і вивозили свої речі з Донецька. Я записувала буквально все, що вони бачили, зазначає письменниця.

   Тамара Горіха Зерня ставила перед собою завдання розвіяти стереотипи, показати ілюзію навіяної безпеки. Ще один важливий аспект, на який робить акцент авторка, це аналіз того, як міняється людина всередині, як жінка знаходить в собі сили на неймовірні вчинки.
          У ситуації критичної напруги раптом вивільняється та сила, яка була закоркована, і про яку ми не знали. Це не тільки про героїню, це в принципі, про всю Україну, – наголошує письменниця. – Ніхто в 2014 році не міг сподіватися, що Україна виявиться настільки незручним ворогом. Ніхто не сподівався, що Україна втримається і дасть відсіч, консолідується, десь візьме ресурси для оборони. Ця війна має показати, на що ми здатні.

    Героїня книги «Доця» не має імені, власне, і з назвою книги авторка, після тривалих роздумів та покладання на вищі сили, визначилася вже перед самою здачею рукопису в друк.

      Героїня не має імені тому, що мені треба було, щоб кожен читач так чи інакше став на її місце. Під час написання, я подумала, що ім'я відволікатиме, пояснює Тамара. – Мою героїню починають називати доцею старші люди, люди середнього віку, її однолітки. Для них це її волонтерський, військовий, бійцівський псевдонім. Але разом з тим, це як ознака неймовірного прийняття і визнання її авторитету, її цінності, її права бути частиною цих людей. Для того, щоб тебе прийняв і визнав своєю Донбас, треба було дуже постаратися. Україномовній жінці, народженій у зовсім іншому регіоні України, треба було зробити так, щоб колишні бандити, рекетири, шахтарі, молодь, базарні торговці, продавці, ресторатори, – всі оті люди, які від неї дуже далекі, кожен з них ризикнув своїм життям заради її життя. Деякі з тих людей пожертвували собою, щоб її випхати звідти, щоб вона врятувалася і щоб вона винесла щось важливе. Таким чином, вона доця Донецька, доця Донбасу.

      Під час презентації Тамара Горіха Зерня зізналася, що й гадки не мала, яким чином, на які кошти друкуватиме книгу. Переживала, чи сприймуть книгу читачі, чи зрозуміють  закладені поміж слів глибокі повідомлення.
   Першим експериментальним, тестовим читачем моєї книги була старша донька, якій 21 рік. Я навіть у процесі доньчиного читання пильно стежила, чи вона достатньо переживає, чи зачитується, зауважує авторка. – А потім вже була видавець Ірина, тобто Іра була другою, чи третьою людиною, яка ознайомилася з рукописом.

Видавчиня Ірина Білоцерківська, після прочитання «Доці», не мала жодних сумнівів, що книга побачить світ у її видавництві «Білка».  
        У всіх, хто прочитав «Доцю», не виникає питань, чому вийшла ця книга. «Доця» чіпляє абсолютно всіх, але різним. Для мене це дуже метафорична книжка, зазначає Ірина Білоцерківська.

   Черкаський книжковий фестиваль став четвертою літературною подією, де Ірина представляла надбання свого молодого видавництва.

   – На книжкових форумах у Києві, Львові, Дніпрі ми працювали в межах простору ветеранської літератури «Ветеранський намет», а у Черкасах я представляю своє видавництво сама і дуже задоволена результатом. «Білці» ще немає й року. Я почала видавати книжки, тому що хотіла, щоб ті книжки, які мені подобаються, і ті рукописи, від яких я в захваті, були надруковані.  Я не хотіла нікого просити, благати на колінах.  Я просто хотіла бачити ці книжки живими. Я так ставлюся до абсолютно всіх авторів – я читаю, мені подобається і я кажу, так, давайте видавати, – наголошує Ірина Білоцерківська.

Ірина дуже вдумливо підійшла до оформлення книги Тамари Горіха Зерня. Над обкладинкою упродовж кількох місяців працювала робоча група дизайнерів, аби все ж затвердити варіант із зображенням різнобарвного вітражу, який є символом міці й непереможності.
    Коли ми збираємо себе по друзках, спаюємо себе наново, ми стаємо міцнішими, стаємо непереможними, наголошує видавчиня Ірина Білоцерківська.  Ця війна має показати, на що ми здатні. Для мене сьогодення – це епоха героїв, ми всі живемо у час героїв.


Окрім символічної обкладинки, на якій, до речі, зображене обличчя реальної людини режисерки, літературознавиці, київської волонтерки, у книзі розміщені світлини з фронту відомого військового фотокореспондента Дмитра Муравського, а в якості закладинок – кольорові листівки зі фотографіями теперішніх окупованих територій.

      Нерідко «Доцю» Тамари Горіха Зерня замовляють читачі з Донбасу, і щоразу письменниця щиро вболіває, аби її книга не нашкодила людям, які прагнуть читати українську літературу, прагнуть читати про себе, про свою Україну.
      У мене не було амбіцій стати автором, чи письменником, але у мене було усвідомлення, що цю роботу треба зробити. Важко було доробити до кінця, маючи трьох дітей, маючи основну роботу, волонтерські обов’язки. Півтора роки роботи без жодної гарантії, що її надрукують. Найважче було писати без гарантії, що це комусь потрібно, зізнається авторка.

Відразу після Черкаського книжкового фестивалю, на запрошення  Українського  інституту книги, Тамара Горіха Зерня вирушила до Німеччини з презентацією роману «Доця» на  традиційний Франкфуртський книжковий ярмарок (Frankfurter Buchmesse), аби донести всьому світу справжню Україну.

 Окрім того, що представники Українського інституту книги самі на мене вийшли і повністю профінансували цю поїздку, вони ще й «Доцю», на конкурсних засадах, включили в каталог книг, рекомендованих  до перекладу. Фактично це було своєрідне визнання моєї роботи професійними експертами та критиками. Я думаю, коли ми перекладемо книгу на англійську мову, і будемо презентувати її  для англомовної аудиторії,  ми покажемо всьому світу реалії війни в Україні. На жаль, ніхто у світі не прочитає наші книги, якщо вони не будуть перекладені іноземними мовами, наголошує Тамара Горіха Зерня.

Наразі книга «Доця» Тамари Горіха Зерня, поміж 24 українських видань, увійшла до Довгого списку премії «Книга року ВВС-2019».

Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

Фестиваль «Холодний Яр-2021» запалив новий вогонь у серцях нескореної нації

Черкаський Театр Шевченка провів глядачів життєвими стежками Лесі Українки