Кримська платформа – це механізм «повернення самих себе собі»

     Крим – скарбниця історії, джерело творчості та наснаги для багатьох митців,  оаза життєдайної енергії,  місце надії та зцілення, райський куточок на березі Чорного моря для родин із дітьми, український півострів кохання...

    Сім років тому Крим перетворився на поле бою за історичну справедливість, за долю роз’єднаних українських родин та кримськотатарської нації.  Сьогодні окупований Російською Федерацією Крим болючою раною продовжує ятритися на тілі української держави.

    Останнім часом питання Криму дещо загубилося в інформаційному просторі, та Російська Федерація не припиняє пхати свої потворні мацаки до всього українського з метою викорінити українську мову, українську культуру, українську правду.

    Сьогодні дипломатична ініціатива України «Кримська платформа» покликана стати міжнародним координаційним механізмом для повернення питання Криму до порядку денного, захисту прав людини в Криму та сприяння деокупації півострова.

    Перша заступниця міністра закордонних справ України Еміне Джапарова на  зустрічі із журналістами Черкащини у межах спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру східного партнерства, представила «Кримську платформу», її ідею, стратегічні цілі та перспективні напрями.

  – Політика невизнання сьогодні більш менш сформована. Переважна більшість світової спільноти підтримує нашу позицію, що Крим – це Україна, і ніколи не визнає зміну статусу Криму. Але коли мова йде про дієві механізми, наприклад, про санкційну політику, не кожна країна готова впроваджувати санкції, і наша мета – фактично перезапустити трек Кримською платформою, – зазначила Еміне Джапарова. – Наша кінцева мета – деокупація Криму, повернення його під контроль України. На шляху до цієї мети ми плануємо працювати над посиленням політики невизнання окупації Кримського півострова і збільшення політико-дипломатичного тиску на Кремль, зокрема, і санкційного.

Еміне Джапарова

     За словами Еміне Джапарової, філософія «Кримської платформи» полягає в трьох вимірах: стратегічне бачення; консолідація і синергія. «Стратегія деокупації та реінтеграції тимчасово окупованої території Автономної Республіки Крим та міста Севастополя», затверджена Указом Президента України Володимира Зеленського від 24 березня 2021 року, є основою стратегічного бачення. Консолідація – це залучення партнерів, об’єднання й зміцнення зусиль та ресурсів міжнародної спільноти навколо кримського питання.

    – Лише в синергії зусиль на міжурядовому, парламентському та неурядовому рівнях ми можемо знайти формулу, якої зараз немає – ніхто в світі сьогодні не знає, що робити з Росією, – зауважила Еміне Джапарова.

    Відтак, «Кримська платформа» має слугувати інструментом реалізації міжнародної складової національної Стратегії деокупації Криму.

    Перший саміт міжнародної «Кримської платформи» за участю представників країн найвищого рівня запланований  на 23 серпня в Києві. Результатом цього Саміту стане прийняття Кримської хартії, яка офіційно затвердить політику невизнання окупації Криму країнами, що приєднаються до цього документу.

    «Кримська платформа» також ставить за мету протидію порушенням прав людини на тимчасово окупованій території України, а також подолання безпекових, економічних, екологічних та інших викликів, породжених окупацією.

    Сьогодні Російська Федерація вкладає мільярди в розвиток інфраструктури Криму, активно вливаючи кошти в розбудову військових компонентів. На територію Криму завозять громадян Росії сотнями тисяч, штучно створюючи заміну населення, знищуючи українську ідентифікацію. Слідом за «міфічним» референдумом відбулася примусова паспортизація. З перших днів окупації, у березні 2014 року, на півострові відключили українські ЗМІ, розпочався контроль телерадіосигналів, блокується інтернет зв'язок – відбувається повна інформаційна ізоляція жителів Криму. Наразі нещадно руйнується культурна спадщина Криму, росіяни вивозять культурні та історичні цінності з півострова. Нищівного удару завдає Росія екологічній системі Криму. Півострів не розрахований на таку кількість людей, велетенські розмахи будівництва, ненормоване використання природних ресурсів. Наразі Крим залишився майже без прісної води, за останніми даними, прісної води на півострові вистачить на лічені місяці.

    Російська окупаційна адміністрація мілітаризує всі аспекти життя півострова, включно з освітою. Відбуваються політичні репресії, порушення прав і свобод,  переслідування за етнічною або релігійною ознакою.

    – Кримські татари – велика кістка в горлі Російської Федерації. Бо це нація, яка не визнала окупацію Криму, і ця нація переслідується репресіями. У кримських татар є потужна практика ненасильницького опору. Лідером і символом такої практики є Мустафа Джемілєв, який провів 15 років у в'язницях.  Позиція кримських татар артикульована – захищаючи свої права, ми не можемо попирати права інших людей. Ніколи захист прав на крові інших людей не може будуватися. Тому терористичні механізми ніколи не були притаманні кримським татарам, –  зазначила Еміне Джапарова.

Еміне Джапарова

     За словами Еміне Джапарової, сьогодні в Криму майже двісті дітей живуть без батьків і є цілі вулиці, де забрали всіх чоловіків.

    Одним із пріоритетних напрямів «Кримська платформа» визначає безпеку в Азово-Чорноморському регіоні та Східному Середземномор’ї. Вона покликана донести міжнародній спільноті, що мілітаризація Криму є загрозою не тільки для України, але й для всього світу, що Росія використовує Крим, як проєкцію агресії не тільки в Чорноморському басейні, а й на Середземномор'я.

    – Ми закликаємо міжнародну спільноту до спільної протидії цим негативним тенденціям всіма доступними політичними, правовими, економічними засобами, – наголосила перша заступниця міністра закордонних справ Еміне Джапарова.

Еміне Джапарова

    Як відомо, за кожною статистикою, чи загальною інформацією існують особисті драми реальних людей, людей, які були змушені поїхати з півострова «із Кримом у серці» та з надією повернутися. Кримська платформа – це про «повернення самих себе собі», про збереження ідентичності, збереження національної пам'яті, про боротьбу за справедливість.

    Історії реальних людей, їхні спогади, їхня туга за рідними місцями, їхній біль, їхні сподівання вкотре нагадують спільноті, за що варто боротися разом з Україною сьогодні.

 Антон Романов, режисер, Київ 

     Я народився і прожив 29 років у Сімферополі. Мій будинок стоїть на одному березі річки Салгир, а пологовий будинок – на іншому, тож виходить, практично, де народився, там і прожив майже три десятиліття.

    Навчався я в Сімферопольському училищі культури, потім в університеті культури, потім здобував освіту в Харкові. Працював я теж у Сімферополі: на Чорноморській телерадіокомпанії та в Кримськотатарському академічному музично-драматичному театрі. За національністю я – росіянин, маю громадянство України, але якщо говорити про ідентифікацію, я визначаю себе кримчанином, Крим – це моя батьківщина і це дуже важливо.

     З Криму я поїхав після референдуму. Тоді я чинив багато спротиву російській окупації, і, звичайно, російські сили мені цього не пробачили: мені почали погрожувати, і якоїсь миті стало зрозуміло, що залишатися на півострові небезпечно для життя. Я зібрався і поїхав потягом, тоді ще ходили потяги. І ще тоді я зрозумів, що навряд чи зможу повернутися, і, власне, так і сталося – зараз я нев’їздний в Крим, я не можу перетинати умовний кордон з Кримом. Важко було. Чинив опір, як міг, і за це був покараний. Якби можна було повернути час назад, я б робив те саме, і, мабуть, ще більше. Не жалкую, але дуже хочу додому.

     На півострові залишилися родичі: батьки, брати, сестри, – у нас велика родина. Всі залишилися там, але вони приїжджають до мене. У нас немає конфліктів на політичному підгрунті, навіть зараз, коли я спілкуюся українською з ними, а вони зі мною російською – непорозумінь, чи конфліктів не виникає. Друзі здебільшого переїхали на материкову Україну, ніхто, з ким я спілкуюся, не залишився в Криму, тільки родичі. Під час зустрічей говоримо про Крим звичайно, бо мене все цікавить: що і як там зараз відбувається. Іноді торкаємося політики, хоч і намагаємося оминати політичні теми. Говоримо про те, як змінюється природа. Ми дуже любимо гори, походи, природу – рідні часто обмінюються враженнями про походи, про Крим. Іноді прошу надсилати фото Сімферополя, який він зараз, бо мені цікаво, як змінюються вулиці, як змінюється моє місто…. Дуже цікаво.

    Маю безліч улюблених місць в Криму. Аюдаг, або Медвідь гора... Третій пляж… Загалом є п'ять пляжів неподалік Сімферополя, до третього пляжу не легко дістатися, але там дуже гарно навесні, влітку, восени – в кримський сезон. Всі спогади пов'язані саме з цим пляжем і з Аюдагом.

Сімферополь. Салгир

    Якщо говорити про улюблені місця в Сімферополі, то це Неаполь Скіфський, до якого йти 15 хвилин від мого будинку. Весь берег річки Салгир – обожнюю Салгир, любив гуляти туди-сюди, любив підніматися на Неаполь Скіфський... Ще мені подобається вулиця Пушкінська, там я теж любив гуляти. Найбільше сумую за Сімферополем, я дуже люблю моє місто: пляжі, парки, Гірку (Неаполь Скіфський розташований на вершині Петровської гірки), Хрести (перехрестя вулиць Пушкіна і Карла Маркса)...

Неаполь Скіфський

    Часто бачуся зі своїми друзями з Криму, кримчанами тут, у Києві. Коли ми спілкуємося 80 % нашої розмови  становить Крим.  Взагалі, якщо я спілкуюся з кимось, то рано чи пізно, так чи інакше розмова торкається Криму. Крим, як супутник, ця тема постійно присутня, вона постійно спливає, її не можна уникнути.

    Я мрію про повернення додому. Мрію і вірю. Це питання часу. Спочатку ми думали, що це питання кількох годин, потім місяців, потім років... І зараз ми розуміємо, що це питання десятиліть. Це сумно звичайно, але всі повертаються, і ми повернемося рано чи пізно, головне, щоб не пізно. Ми усвідомлюємо, що скоріш за все буде пізно, але, щоб не дуже пізно. Наслідки «господарювання» Російської Федерації з кожним роком стають все більшими, деокупація теж з кожним роком все складніша, а що робити з тим спадком, що залишиться в Криму – для мене питання відкрите. Важливо постійно говорити, нагадувати і тримати Крим в інфополі, це важливо.

 

Аліє, перекладачка, США (прізвище не вказується на прохання авторки)

    Ще до того, як стало можливим повернення кримських татар на Батьківщину, моя мама (кримська татарка, яка народилася і все життя прожила в Таджикистані, котра до цього сама жодного разу не була в Криму) завжди говорила мені й моєму братові, що, де б ми не були, наш справжній дім  – це Крим. А в цьому місці ми народилися і живемо не за власним вибором і, відчуваючи вдячність країні, що прихистила нас, одного дня обов'язково повернемося додому. Попри те, що у людей вже були свої будинки, квартири, машини, стабільна робота – завжди здавалося, що це все допоки, що тут життя несправжнє, а все справжнє розпочнеться тільки тоді, коли ми повернемося в Крим.

    Крим в моїй уяві завжди був Землею Обітованою, раєм, свободою і безмежним щастям. Все моє раннє дитинство, наприкінці 80-х, я мала відчуття, що все це тимчасово. У нашій родині ніколи не виникало питання: повертатися чи ні. Крим для Киримли (більшість з яких його ніколи не бачили, а знали про нього лише з розповідей людей похилого віку) – це не місце, це ідея. В якомусь сенсі, у нас і вибору особливо не було. Всі ми знали, просто були впевнені, що одного дня ми повернемося. Ідея ця була для нас настільки природною, що це, скоріше, нагадувало  наївну одержимість. Це приблизно, якби тебе запитали: ти все життя хочеш провести під апаратом ШВЛ чи хочеш дихати самостійно? Ну, зрозуміло, я хочу самостійно і вільно дихати!

     Я дуже чітко пам'ятаю свій перший день у Бахчисараї. Ми вийшли з автобуса на автостанції і пішли стежкою через персиковий сад до невеликого табору в полі. Там жили групи кримських татар. Це був наш новий дім.

Бахчисарай

    Був липень. Небо було високе і сонце стояло в зеніті. Співали птахи, і комахи в траві гули так голосно, що неможливо було почути власні думки. І ще я досі пам'ятаю той густий запах польових квітів на сонці. У мене від емоцій і хвилювання так запаморочилася голова, що я знепритомніла прямо там на полі. Мені було 9 років.

    Окупацію Криму я сприймаю як окупацію Криму. Для мене це все ще дуже болюча тема. Я ще не пройшла всі стадії горювання. Спочатку був, звичайно, шок. Потім заперечення. Ніби, ну як так? Ну не може ж бути такого в 21 столітті! У центрі Європи, Карле! Ось зараз же підніметься вся світова спільнота і встане на наш захист.

    Я думаю, що я все ще на стадії гніву, хоча намагаюся навчитися з цим жити. Я сприймаю окупацію і анексію Криму настільки особисто, що для мене втрата Криму – це криза ідентичності. Я жила в Україні на Кримському півострові і працювала на материковій частині. Моя картина світу вибудовувалася відповідно до нової української самоідентифікації пострадянського періоду. Я – українка кримськотатарського походження. Після анексії я відчуваю себе як риба, якій повідомили, що відтепер вона буде жити на суші. Я українка? Але, якщо мій дім більше не знаходиться на території України, то хто тоді я? Або якщо на самій території України я не маю місця, яке я можу назвати Домом, то я все ще українка чи вже ні? Питання, на яке поки що немає ні юридичних, ні філософських відповідей.

    У моєму випадку питання полягало більше в тому, чи повертатися мені на окупований півострів. Це було найскладніше рішення в моєму житті. Вибір між еміграцією зі збереженням себе і своїх поглядів, як особистості, чи внутрішня еміграція з втратою своєї внутрішньої свободи.

    Вся моя сім'я і родичі залишилися в Криму. Вони добровільно не залишать Крим, хіба що під дулом автомата. Більшість друзів також досі живуть в Криму. Я намагаюся підтримувати стосунки з тими, хто, знаючи мою позицію, не намагається мене переконати у зворотному. З тими небагатьма друзями, з якими я все ще спілкуюся, я ніколи не торкаюся політичних та соціальних тем. Вони знають мою позицію, я – їхню. Ми говоримо про сім'ю, про друзів, про роботу. Така ж ситуація і з більшістю родичів. Люди не відчувають себе в безпеці, спілкуючись на подібні теми.

Бахчисарай. Школа

    Непередбачувана доля завела мене через океан у Сполучені Штати Америки. Тут мене часто запитують, звідки я. Зазвичай я намагаюся пояснити всю непросту ситуацію. Люди слухають, кивають, навіть іноді ставлять запитання, але не всім, насправді, це цікаво. У багатьох американців острівний менталітет. Їм не цікаво, що відбувається за межами їхньої країни. Колись у школі їм говорили, що Україна – це частина СРСР. Багато хто досі так і думає. Для багатьох простих американців Україна – це The Ukraine. Щось на зразок якоїсь бананової республіки. На карті не знайдуть. Вони не розуміють важливості і стратегічного значення України. Для ще однієї частини американців, уявлення про Україну будуються на залишках власних знань часів існування СРСР і фрагментів російської пропаганди. Такі люди набагато небезпечніші, тому що вони носять в собі ілюзію власної обізнаності.

    Затяжні конфлікти, на мій погляд, взагалі дуже погано відбиваються на інформаційних потоках. Люди від них втомлюються, їм стає спочатку нецікаво, потім вони звикають до факту, що десь там уже який рік поспіль йде війна і врешті решт успішно про це забувають.

    Я повернуся в Крим. Обов'язково повернуся.

Матеріал підготовлено у межах спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру східного партнерства.

Публікації: ЧЕСНО