Актор-ветеран Андрій Валенський: «Я хотів би виховати врівноважене і свідоме покоління українців»
Про професійний шлях, службу в ЗСУ, переосмислення життєвих пріоритетів, внутрішню трансформацію, вплив творчості на виховання молоді, досягнення і мрії мала нагоду поспілкуватися з актором-воїном, керівником театральної студії «Актор» Черкаської школи мистецтв імені Валентина Талаха Андрієм Валенським.
Андрію, у твоєму творчому здобутку втілення численних персонажей на театральній сцені, низка відеопроєктів, понад півсотні ролей у кіно, зокрема в українських серіалах, поміж яких «Слуга народу», «Пес», «Розтин покаже», «Жіночий лікар», «Останній яничар», «Поганий хороший коп». Чи пам'ятаєш свої перші кроки, які привели тебе у професію?
Андрій Валенський: Десь в п'ятирічному віці мама мене відвела в хореографічний ансамбль «Світанок» займатися народними танцями. У мене добре виходило – я був солістом, мені дуже подобалося виступати на сцені, бачити усмішки людей, приносити глядачам радість. У 9 класі Черкаської школи №9, зараз це гімназія імені Онуфрія Луценка, до нас вожатим прийшов молодий хлопець, який співав і грав на гітарі. Ми з ним потоваришували, і він запропонував створити команду КВК. Невдовзі я став капітаном команди «Сєдой і компанія», у мене тоді прізвисько було «Сєдой». Ми грали в КВК з іншими школами, десь перемагали, десь програвали, робили святкові виступи на 8 березня, Новий рік, тобто ми вели такий собі «шоу-бізнес» в школі. І після однієї нашої вдалої гри в КВК, де я просто розривав зал, завуч школи Василь Васильович сказав, що мені потрібно поступати в театральний. Я той момент запам'ятав назавжди. Саме після його слів, я замислився, а чи можливо стати професійним актором, тому що у мене в роду немає творчих професій, є звичайні робочі професії, ну, дідусь був головою сільради. І через це мені було страшнувато, тому що я взагалі йшов у невідомий простір. Хоча на сцені я вже був і думав, що так скрізь. І так воно, за великим рахунком, і є, просто в театралці мені голос поставили, дикцію, навчили розумінню певних речей, щоб я міг керувати талантом, бо талант початково є у кожного, його просто потрібно розвивати. Я вступив на бюджет на театральне відділення Харківського університету мистецтв. Коли я повідомив батькам, що мене взяли на бюджет, вони не повірили, аж поки не прийшов поштою документ з печаткою про зарахування. Я так сміявся, а їм було страшно, тому що це було щось нове, а нове завжди лякає. Слава Богу, у мене демократичні батьки, вони не змушували мене займатися тим, що мені не подобається.
Коли акторська професія почала приносити тобі творчу реалізацію та фінансову стабільність?
Андрій Валенський: Ще на третьому курсі я почав працювати в Харківському українському драматичному театрі імені Тараса Шевченка, а відразу після закінчення навчання ми з дружиною поїхали в Київ. За логікою, я мав залишитися у театрі, адже мав роботу і дружину, у якої тато був впливовою людиною у харківському шоу-бізнесі. Але в Харкові я був зятем Леоніда Маркова, я не був собою. Так, мені скрізь були раді, всі двері для мене були відчинені, але я був – зять Маркова. І я вирішив перестати бути зятем Маркова, тому що я є я, а для цього мені треба було звідти поїхати. Я хотів працювати в кіно, у мене в дипломі зазначено, що я актор театру і кіно. Кіно було у Києві, тож туди ми і поїхали з дружиною. Майже відразу мене запросили в рекламу шампанського на другорядну роль. Тоді заплатили сто доларів. Це були великі гроші. Сто доларів тоді, і сто доларів зараз – це різні сто доларів. Я можу сказати, що місяць жив на ті кошти, ні в чому собі не відмовляючи. Таким був мій перший досвід на екрані. Далі, після прослуховування, я отримав роботу в Київському театрі Лесі Українки. Тодішній директор театру Михайло Резнікович запропонував мені нормальну зарплату, та й пропозиції рекламних роликів не припинялися. Все якось добре йшло.
Сценічний псевдонім Валенський у ті часи з'явився?
Андрій Валенський: Було певне розчарування в Театрі Лесі Українки і я пішов підпрацьовувати в нічні клуби. Якось мене запросили провести День Святого Валентина, і артдиректорка придумала напис на афіші «ведучий – Андрій Криворучко», змінити на «ведучий – Андрій Валенський». Мене просто поставили перед фактом, сказавши: «Валенський – це ти». Тоді на Дні Святого Валентина я вперше представився Андрієм Валенським, а потім друзі підхопили, дружина і всі почали мене так називати.
Відтоді Андрій Валенський почав нове життя?
Андрій Валенський: У певний момент, сам того не помічаючи, я переключився з театру на статусні комерційні проєкти. І це мене завело в глухий кут. Я втратив себе, не прислухався до свого серця. Дружина пішла від мене, з театрів звільнився – я ще в Київському академічному театрі драми і комедії на лівому березі Дніпра працював, зйомок немає, за квартиру платити нічим. Коли я приїхав до батьків у Черкаси, я запитав у гуглі, як жити далі. І гугл мені запропонував багато варіантів, різноманітних сатсангів, духовних практик, медитацій. Для мене це було дико, звичайно, адже перед моїми очима стояли контракти, гонорари за статусні фільми, серіали. Але я почав потроху розбиратися, хто я взагалі, що мені потрібно, що мені цікаво, хто я такий. Тобто в таких питаннях я почав розбиратися і розібрався нарешті, хоча це не так швидко трапилось. Спочатку я вчився нормально розмовляти з людьми, стримуватися від хизувань, поважати співрозмовника, більше слухати, частіше мовчати. Це така кропітка робота. Завдяки акторській професії я можу аналізувати, що коїться в мене всередині. Саме професія навчила цьому.
До лав Збройних Сил України ти став на початку 2024 року. Що було найважчим для тебе в новій ролі, як для людини невійськової?
Андрій Валенський: Я не служив у армії, знімався у воєнних фільмах, стріляв на майданчику зі зброї холостими набоями, часто я грав німців, бо підходив за типажем.
Найважчим було о 4-ій ранку залишити тепле ліжко і виїхати у військкомат з речами. Я прекрасно розумів, що від комфорту, від зручностей мені треба відмовитися, що більше так не буде, буде по-іншому. Це було найважче, але не дуже болісно. Все відбулося природним чином. Чесно кажучи, мене саме життя підвело до цього.
Після двох тижнів базової військової підготовки на Чернігівщині я потрапив на п'ятитижневе навчання піхотинців та штурмових груп у Великобританію. Я дуже вдячний британцям, вони мене надихнули на подальший шлях. Я там побачив таку повагу до себе, взагалі, до українців, повагу і захоплення нами. Британці дуже вкладаються в нас, і не лише фінансово. Британські інструктори ставляться до нас, як до рідних, приймають з відкритим серцем. Це дуже круто, це надихає. Я їм вдячний. Вони, насправді, зробили з мене солдата за ті п'ять тижнів. У них дуже грамотний алгоритм, як це зробити, зокрема й психологічний. Ця школа, базова підготовка вибудована настільки грамотно, що наприкінці навчання я почав кайфувати. У мене виходило стріляти – ми штурмуємо будівлі, а я просто кайфую. Мені, як чоловіку, це дуже подобалося. Мабуть, чоловікам це закладено від природи. І як тільки я відчув, що я від цього кайфую, мене відразу відправили назад в Україну. І вже в літаку, по дорозі в Україну, я відчув себе Рембо. Можливо, це гучно сказано, але я був підготовлений, і поруч зі мною такі ж самі хлопці. В'їхали ми одними, а через п'ять тижнів ми виїжджали з Британії вже зовсім іншими, відчуваючи сили, усвідомлюючи, на що здатні.
Після повернення в Україну я потрапив у 5 окрему штурмову бригаду. Мій інструктор Серафим сказав, що як медійна людина я можу робити збори і тим бути корисним. Ще я навчився пілотуванню FPV-дронів. Для мене все було нове – нові пригоди у 45-річному віці. Я всьому навчився, вже був таким пілотом, що новачки приходили дивитися на моніторах, як ми літали. Я і працював, і навчав. Я знав, що до чого, адаптувався, освоївся. І щойно я освоївся, в наш бліндаж на позиції між Іванівським та Кліщіївкою прилетів снаряд калібру 152 міліметри. 152 міліметри – це дуже потужний розрив. На жаль, мій напарник – 200, а мене якимось дивом вибуховою хвилею викинуло. Є відео, де дрон підлітає подивитися, що з нашим бліндажем, і я там сиджу в неадекваті, у мене відкрита черепно-мозкова травма, нога зламана у стегні, інші ушкодження. І мене врятував «Лапа» – побратим пішов під обстріли, тому що наш бліндаж ще добивали. Він сам пішов, сказавши командиру, що хоче врятувати «Актора», це мій позивний. І двадцятирічний хлопець – досвідчений, хороший боєць зміг відтягти мене в інший бліндаж. Йому «Золотий хрест» дали за це. Я йому дуже вдячний, сказав, що тепер він мій брат рідний до кінця життя. Зараз він воює, ми спілкуємося, списуємося. Він говорить, що після війни я йому маю допомогти соціалізуватися. Він мене врятував, а я йому допоможу соціалізуватися. Я можу це зробити.
Скільки часу ти провів в госпіталях, по лікарнях?
Андрій Валенський: Після евакуації я чотири місяці, за законом, провів по лікарнях – у шести різних лікарнях був. Спочатку в реанімації у Дніпрі, я не пам'ятаю цього. П'ять днів я не пам'ятаю – моя психіка вирізала ці моменти. Я тільки згадав себе, як я сиджу в бліндажі, а наступний кадр – мене заносять на носилках у поїзд і я розумію, що вже не на війні. Я вже не на війні. Я живий. Потім подивився на себе, на свої поранення і усвідомив, що найближчим часом я туди не повернуся.
Як відбувалася твоя адаптація до цивільного життя після фронтових буднів? Що найбільше допомагало?
Андрій Валенський: Це дві реальності, які існують за різними законами. Цивільне, «мирне», життя тому й «мирне», бо не воєнне, тут мирні закони, тут комфортно, спокійно, повільно, тут можна «тупити», на війні, якщо «затупиш», ти – 200. Як адаптувався? Я сідав на лавочку у Черкасах на бульварі Шевченка і кожному, хто проходив повз, я бажав радості і щастя. Сидів там годинами і щиро бажав кожному радості і щастя. Коли я бажаю іншому добра, я і собі отримую добро, радість і щастя. Це так працює. Я накопичив у собі достатньо любові і тому влаштувався працювати в школу. Я міг повернутись в акторство, у мене були такі можливості, але я не схотів іти в театр. Я вже не хочу жити за чиїмись правилами, від цього я відмовився ще до повномасштабного вторгнення. Тоді я вирішив жити за своїми правилами, а мої правила дуже прості – це любов, це близькість і зв'язок з Творцем. Я не вважаю, що я сам щось роблю – мною хтось керує, і він поганого мені не бажає, я це перевірив сто разів і хочу поділитися своїм відкриттям. Гляньте на дітей – вони сповнені любові, вони відкриті Всесвіту, а потім пізніше, коли вони підростають, дорослі починають закривати їх від Всесвіту. Так неправильно. Я хотів би виховати нове покоління так, щоб наступне покоління українців було врівноваженим і свідомим, а не невротичним, як наше. Я показую дітям, що життя чудове, що бути дорослим класно. У мене є вправа «Я – хороший», треба тричі з різними інтонаціями сказати: «Я – хороша» чи «Я – хороший». Цю вправу я придумав для того, щоб їхній мозок записував, що вони хороші, щоб нейронні зв'язки були налаштовані на те, що вони хороші, і щоб ніхто не зміг змусити їх у цьому засумніватися.
Андрій Валенський: Працювати з молоддю я почав до того, як пішов воювати, викладав акторську майстерність у Центрі танцю «Пару-па». Потім мене запросили поставили виставу в молодіжному театрі «ДеКот», що діє на базі молодіжного центру «АртПростір» у Золотоноші. Зараз з «ДеКот»ом я ставлю другу виставу. Це буде «Матильда» за мотивами однойменної повісті Роальда Дала про дівчинку, яку ображали батьки, але вона виявляє у собі телекінетичні здібності і використовує їх, щоб перевиховати дорослих і змінити світ на краще. У цьому театрі займається обдарована молодь. Вони чудові актори. Я не хочу, щоб монополія на акторство була лише в театральних інститутах, адже я бачу багато талановитих дівчат і хлопців, які не вчились на акторів, але вони дуже талановиті. У школі мистецтв я працюю з дітьми, яким по 8-10 років, і вони дуже класні актори. Акторство – це талант від природи. Інститут може дати тобі технічну майстерність – дати розуміння, як користуватися голосом, поставити дикцію тощо, але талант – він від природи і талантів в Україні багато.
Мені неймовірно пощастило з колегами, в мене прекрасні директора шкіл, в яких я працюю, ми в чудових стосунках, я їх дуже поважаю, адже працювати з дітьми – велика відповідальність і важка робота. Дитина проявляє таланти, добре грає тоді, коли вона сита, вона в безпеці і у неї хороший настрій. У піднесеному настрої вона відпускає себе, демонструє акторську майстерність, акумулює і транслює творчу енергію, а творча енергія – це радість. Я, як дорослий, влаштовую для них такий простір, де вони відчувають себе в безпеці. На мій погляд, діти – це ті, кого треба любити, а дорослі – ті, хто має любити, адже любов – це природний стан кожної живої істоти.
Які, на твій погляд, найпоширеніші виклики для ветеранів під час адаптації до цивільного життя?
Андрій Валенський: Найбільша проблема ветеранів – невротичне суспільство. Бути щасливими – це і є допомогою для ветеранів.
Коли, перебуваючи на лікуванні, я виїжджав на кріслі колісному за територію лікарні і бачив на вулиці заклопотаних перехожих, нещасних людей, у моїй голові не вкладалося, заради чого загинуло стільки моїх друзів, побратимів. Задля чого? Аби цивільні люди були тут нещасні? Заради такого не хотілося б ні воювати, ні помирати. Суспільство має бути внутрішньо вдячним ветеранам, військовим за те, що вони живуть в комфорті, мають змогу посидіти в кав'ярні чи ресторані. Не обов'язково демонструвати вдячність, малювати плакати, достатньо тихої, але щирої вдячності – бути ввічливим, чемним, люблячим. Бути вдячним, значить, дякувати за свій достаток, за те, що у тебе є. Я дякую за те, що я прокидаюся зранку, можу зустрічатися з друзями, гуляти Черкасами. Коли ти тихенько подумки дякуєш за прості речі, тоді ти наповнюєшся енергією творіння і любові.
Працюючи з дітьми, з молоддю, я впливаю на суспільство, виховуючи врівноважених свідомих людей, і одночасно сам реабілітуюся. Я вважаю, що дитяча щирість, безпосередність і любов мене реабілітували. Я вдячний дітям за це і вдячний керівникам шкіл, що довірили мені цю роботу. Я намагався не підвести їх і робити так, щоб вони не шкодували, що дали мені роботу, а навпаки – казали, як добре, що ми тебе взяли на роботу.
Для мене робота з дітьми – це натхнення. А ще в мене була мета, щоб діти мене прийняли у своє коло, в свою дитячу тусовку. І вони мене прийняли, я це відчуваю, прийняли мене як рівного. А це для мене найдорожче, це показник того, що я на правильному шляху.
Зізнаюся, що ніколи не задумувався про кар'єру вчителя, викладача. Я думав попрацювати десь рік, щоб реабілітуватися, зрозуміти сенси, довести, що людина, яка воювала, людина з тяжкими пораненнями може бути корисною суспільству, може працювати з дітьми і мати авторитет.
Чи є у тебе творчі плани, які мрієш втілити найближчим часом?
Андрій Валенський: Мені вже хочеться спілкуватися з дорослими людьми, з рівними. Хотів би створити моновиставу. Зараз я в достатньо гарній формі – в акторській і у фізичній. У свою моновиставу я хочу закласти ті самі сенси, які я закладав, коли йшов працювати з дітьми, ті самі сенси, які я закладав, коли йшов воювати – це людська гідність, це близькість людей, це любов і зв'язок з Творцем. Про це буде моя вистава у жанрі сповіді під назвою «Перший дзвінок» чи «Останній дзвінок», але вона обов'язково триватиме 45 хвилин, як урок – урок життя. У фіналі моновистави я хочу роздягтися, щоб показати, що я відкритий, що мені нема чого приховувати, лукавити – я як прийшов у цей світ, так я і піду, і все, що у мене є, це історія мого життя, якою я хочу поділитися.
Я вірю в силу мистецтва, в силу впливу театру на людей. Можливо, це дещо егоїстично, але я хотів би скористатися театром для відвертого спілкування, для діалогу з людьми. Я хочу виходити на вулицю і бачити усміхнених людей, моя мета – оточити себе врівноваженими, усміхненими, сповненими любові людьми.
Коментарі
Дописати коментар