Червона доріжка, гості з різних куточків України, близько сімдесяти короткометрівок, – у Черкасах вчетверте пройшов кінофестиваль
Четвертий рік поспіль у Черкасах протягом чотирьох днів на трьох локаціях лунали кінопостріли Черкаського фестивалю короткометражного кіно "КіноШот".
Організатори взяли на озброєння минулорічні зауваження знаного журналіста та кінокритика Ярослава Підгори-Гвяздовського, а вдалася робота над помилками чи ні – вирішувати гостям і учасникам черкаської кіноподії.
Особисто мене цьогорічний "КіноШот" від самого початку огорнув по-родинному теплою атмосферою, зустрів новими та вже знайомими обличчями, поліпшив настрій щирими посмішками усіх, хто прийшов на відкриття, вразив глибиною стрічок, які з першого кадру затягли в тенета і не відпускали до останнього дня, до фінальних акордів фестивалю.
До того ж, червона доріжка, яку я так і не побачила в 2010 році у Каннах, розгорнулася в середмісті Черкас, де відчути себе зіркою міг кожен охочий.
Відверто кажучи, ще заздалегідь спланувала по-іншому провести вихідні, але наприкінці першого фестивального дня я вже знала, що відвідаю якщо не всі, то більшість запропонованих програмою подій. Певно тут варто зауважити, що програмна директорка "КіноШоту" Альона Пензій, як справжній гуру, чи гурман, врахувала розмаїття смаків відвідувачів фестивалю, тож і програма була відповідною, аби вдовольнити забаганки найпримхливіших кіноманів.
Відтак, не знаю, що саме на мене більше вплинуло: чи, нарешті, відремонтовані туалетні кімнати в кінотеатрі "Україна", чи відчайдушні старання оновленої команди організаторів, які тільки сліпий не помітив би, чи гармонійно збалансована програма фестивалю, чи відкриті до спілкування гості та учасники кіноподії, а може й креативна вечірка-відкриття "КіноШоту" на даху кінотеатру, та всі чотири дні поспіль, я на крилах летіла відкривати для себе нові глибини українського кінематографу.
Воліла б зазначити, як влучно (на те ж він і КіноШот), і за хронометражем, і за кількістю, і за тематикою підібрані короткометрівки для показу позаконкурсної програми. А можливість поставити запитання творцям тієї, чи іншої роботи, які завітали до Черкас, розкрила горизонти сприйняття та занурення у щойно переглянуту кінострічку.
Упродовж чотирьох днів у свідомість глядачів намагалися проникнути короткометрівки від Української Нової Хвилі "Красиві Двадцятилітні", епізоди серіалу "Озброєні та небезпечні", кінороботи "Сучасного Українського Кіно" (СУК) та TABOR Production, неймовірні дитячі творіння-переможці Конкурсу дитячих фільмів від Чілдрен Кінофест 2017-2019, унікальна анімація Микити Лиськова, комедійна дипломна робота Стаса Кухарчука "Одного разу в...", "Колективне моторошне: Українські хорори 80-90х" від Linoleum International Contemporary Animation and Media Art Festival, актуальна стрічка "Колір фасаду: синій" Олексія Радинського, фільм-біль "Поліське. Післячуття" режисера Костянтина Кляцкіна і, звичайно ж, конкурсна міжнародна, документальна та вітчизняна ігрова програма.
– Черкаські глядачі – допитливі, уважні і щирі в своїх реакціях, і для мене було напрочуд приємно, як багато людей зібралося і змогло поглянути свіжим поглядом на ті дивовижні українські анімації, що були несправедливо призабуті, деякі з них скромно і непомітно лишаються в хащах ютуба, а інші лежать в кіноархіві. Створити для цих фільмів доречний контекст, в якому їх би знову побачили і сприйняли, якраз і було моїм завданням. Для мене особисто кожна ретроспектива Linoleum International Contemporary Animation and Media Art Festival є викликом, адже не так легко переконати глядача піти на показ старої анімації, та ще й вітчизняної, від якої чомусь не чекають одкровень. В Черкасах все вдалося. Здається, навіть драматургія показу (зазвичай найменш помітна робота куратора кінопрограм) спрацювала добре. Шкодую тільки про те, що через свою забіганість злочинно мала побувала на "Кіношоті", і в самих Черкасах. Але маю лише добрі враження від рівня організації цієї кіноподії, – ділиться враженнями кураторка ретроспективних та експериментальних програм на Міжнародному фестивалі актуальної анімації та медіа-арту Linoleum Юлія Кузнєцова.
Цього року жодна стрічка не пройшла повз моє серце. Якщо минулі роки, були такі роботи, які чомусь не відгукнулися в моїй душі, то під час четвертого "КіноШоту" були і сльози, і мурахи по шкірі, і метелики в животі, які разом з тими мурахами в скаженому танку піднімали з нетрів шалений вир емоцій, від яких мало не вибухав мозок і до щему хотілося, щоб всі-всі-всі побачили представлені стрічки, розділили зі мною розпач і радість, зрозуміли закодовані в кінокадри повідомлення, кінозаклики до припинення війни, порятунку планети, збереження людських цінностей та нашого українського коріння.
Все ж, зверну увагу на дві короткометрівки, які, після спілкування з авторами, спонукали мене на кілька днів зануритися в хащі інтернету в пошуках додаткової інформації про події, які мали місце в українській історії.
«Поліське. Післячуття» режисера Костянтина Кляцкіна, фільм-соціальний проект української компанії DocNoteFilms у співпраці зі студією аерозйомки Dronarium Україна та 4 Ears Sound Production. Стрічка вийшла на екрани до 33-ї річниці Чорнобильської катастрофи і присвячена долі покинутого міста Поліське із зони відчуження. Трихвилинна короткометрівка знайомить глядачів з Поліським, другим найбільшим, після Прип’яті, містом у наближеній до ЧАЕС зоні, яке не було відселене протягом 13 років після катастрофи, а нині назва стерта із мапи України.
Після показу на "КіноШоті" творці фільму, які тривалий час ретельно опрацьовували архіви КДБ та перечитували численні матеріали засідань тогочасної урядової комісії з питань ліквідації Чорнобильської катастрофи, ще раз підкреслили страшну правду про те, що влада створювала всі умови, аби люди залишалися жити в Поліському ще 13 років після трагедії. Увесь цей час жителям не повідомляли про 10-кратне перевищення радіаційного фону і навіть звели нові будинки для тих, кого відселили з Прип’яті.
Стрічка "Дві Надії" Уляни Осовської та Дениса Страшного брала участь в конкурсі українського документального короткометражного кіно. Попри те, що фільм не став переможцем, реакція зали, свідчить про беззаперечний успіх кінороботи та народне визнання.
Півтора року Денис з Уляною працювали над матеріалами про двох жінок, двох Надій, з різною долею, але пов'язаних однією піснею, батьківською, українською… За благословінням небес, перетнулися стежки 82-річної Надії Микитівни, учасниці легендарного фольклорного колективу "Древо", його "золотого складу" з села Крячківка, що на Полтавщині, та американки українського походження Наді.
Українська пісня до щему в серці, зафільмовані зустрічі двох Надій, відверта сповідь американки Наді в авторській моновиставі "Розбита", неземна сила народного голосу, збереження свого коріння, свого генетичного коду, передача духовного скарбу прийдешнім поколінням попри кордони, тисячі кілометрів, гори, моря й океани, – ідентифікація українського "я" у документальній стрічці "Дві надії".
Після перегляду фільму, який, до речі, завершив конкурсний показ документалок, зал якусь мить німував, а далі вибухнув оплесками. Люди ставали у чергу, аби висловити свою вдячність та захоплення творцям фільму, відверто ділилися роздумами.
Одна панянка на ровері наздогнала Уляну та Дениса біля Художнього музею, де за програмою мав відбуватися майстер-клас з монтажу від Миколи Базаркіна, і зізналася, що, якби вона не переглянула стрічку "Дві Надії", то, певно, ніколи б собі того не пробачила. Ця пані на ровері щиро цікавилася думкою творців, чи правильно вона зрозуміла символізми у фільмі, наводила власні приклади і щедро дарувала гостям компліменти.
– Наш фільм "Дві Надї" учора мав свою Черкаську прем'єру. Після показів до нас щоразу підходять люди – здивовані народними піснями, які вони точно колись чули, але які майже вивітрилися з пам'яті, які ніколи не сприймалися як щось особливе, які навіть не виділилися в щось окреме і оформлене в свідомості. Але ці пісні чіпляють, вони відкривають двері у вічність, за якими стоять нескінченні покоління тих, хто був до нас. І ця простота і нехитрість вражає душі тих, хто ще не остаточно відірвався від коріння. Хто ще хоч ниточкою, але тримається. Я дуже хочу, щоб Україна знов співала. Ми ще можемо протягнути руку через прірву і вловити те важливе, що не повинне зникнути у пісках років, – запевняє Уляна Осовська, дякуючи "КіноШоту" за "повний зал глядачів і за гостинність".
Дискусії, майстер-класи, обговорення новинок та особливостей української кіноіндустрії збирали зали шанувальників сучасного кінематографа.
Для мене неймовірно надихаючою подією став круглий стіл "Пошук свого фестивального "Я" за участю організаторів кінофестивалів з різних куточків України. Антон Фролов, який чудово промодерував зустріч, представив Харківський фестиваль короткометражного незалежного українського кіно "Бардак"; Вікторія Лаврентьєва ідейниця Черкаського фестивалю короткометражного кіно "КіноШот" розкрила секрет любові до організації фестивалів; Олег Карпин познайомив учасників із Кінофестивалем "Корона Карпат" у Трускавці, Андрій Заєць поділився планами цьогорічного вересневого міжнародного кінофестивалю "Бруківка" у Кам'янці-Подільському; Віра Маркіна розповіла про роботу міжнародного фестивалю мистецтва кіно для дітей та підлітків "Чілдрен Кінофест"; Віктор Глонь акцентував увагу на нюансах міжнародного кінофестивалю "Молодість" у столиці, а Олена Мібчуані звернула увагу на особливості проведення кінофестивалю Bobritsa Film Festival у невеличкому містечку. Учасники круглого столу щиро ділилися успіхами і викликами, намагаючись спільними зусиллями вивести організацію кінофестивалів в Україні на найвищий рівень, перетворити їх на відкриття нових імен, на платформу для спілкування, обміну досвідом та невичерпний ресурс взаємопідтримки.
– Я дуже вдячна організаторам за те, що влаштували (такий круглий стіл) і запросили! Це так важливо! Поділитись з колегами, зустріти таких самих навіжених, поділитись своїм "болем" або підтримати когось. На таких зустрічах завжди народжуються ідеї і це дуже круто! – написала на своїй фейсбук сторінці кураторка Bobritsa Film Festival Олена Мібчуані.
Зі свого боку Андрій Заєць вже за крок до свого фестивалю "Бруківка" у Кам'янці-Подільському запропонував практичні ідеї для покращення комунікації між організаторами кіноподій.
– 17 серпня брав участь в круглому столі за участі більшості представників українських кінофестивалів в Черкаському художньому музеї в рамках IV Міжнародного кінофестивалю "Кіношот", де представляв Кам'янець-Подільський Міжнародний кінофестиваль "Бруківка". Поговорили про кіно, тренди, цікавинки, обмінялися досвідом, я запропонував створити "дорожню карту" для координації виставлення дат фестивалів на наступні роки і обговорили неймовірні ідеї на майбутнє, – зазначив у соціальній мережі Андрій.
Три вечори поспіль нічному кінопоказу передували виступи талановитих черкаських музикантів. Не можу втриматися, аби не поділитися підслуханим діалогом двох панянок під час чаруючої гри на саксофоні заслуженого працівника культури, лауреата джазових фестевалей Миколи Євпака. Дві юні черкащанки захоплено гомоніли в Долині Троянд про своє дівоче, аж раптом одна з них, почувши звук саксофона, гучно вигукує: "Це ж Євпак!". Інша, вже прислухаючись до чарівної мелодії, здивовано запитує подругу: "Ти що ЙОГО знаєш?". "Звісно!", – гордо промовляє перша, і обидві прямують у бік сцени, зачаровані грою маестро.
Як і кожен фестиваль "КіноШот" визначив своїх переможців, адже не дарма всі дні завзято працювали члени неупередженого журі, та й глядачі шляхом голосування визначилися зі своїм фаворитом.
Відтак, четвертий Черкаський фестиваль короткометражного кіно "КіноШот" відзначив:
У номінації "Кращий український короткометражний ігровий фільм" стрічку "Кохання" режисера Микити Лиськова, як найпатріотичніший фільм року; спеціальну відзнаку журі за високий професіоналізм отримав фільм "У нашій синагозі" Івана Орленка; також, спеціальну відзнаку журі отримала режисерка фільму "Нормальна" Діана Горбань за відсутність фальшу та легкість режисерського погляду.
У номінації "Кращий український короткометражний документальний фільм" перемогу здобула стрічка "Інтербачення Львів" Еліаса Парвулеско, Станіслава Мензелевського та Анни Онуфрієнко за ретрансляцію минулого, яка допомагає краще зрозуміти сьогодення.
У номінації "Кращий іноземний короткометражний фільм" за актуальність тематики та візуальну переконливість перемогла стрічка "Fossil Place" аргентинської режисерки Florencia Levy, а спеціальною відзнакою журі за мужність продовжувати жити нагороджений фільм "Ticket" режисера Nikita Tanadzhy, Warsaw Film School
У запеклій боротьбі з незначною перевагою Приз глядацьких симпатій виборов фільм Юлії Дегліної "Love socks".
Чотири дні кінофестивалю промайнули як один "шот" - кадр, постріл, чи перехилена чарка... Та післясмак від події залишиться надовго.
– Правильний фестивальний післясмак це: коли задоволена, що вдалось втілити задумане; коли поруч лишились люди, які тебе підтримували протягом підготовки фестивалю; коли щодня отримуєш теплі відгуки; коли повністю виснажена але водночас заряджена новими ідеями на наступний рік; коли є бажання рухатись вперед і підкорювати нові вершини, – ділиться відчуттями ідейна натхненниця, голова організаційного комітету Черкаського фестивалю короткометражних фільмів "КіноШот" Вікторія Лаврєнтьєва.
Світлини зі сторінки "КіноШот" у фейсбуці та з інтернету.
Публікації: Нова Доба
Коментарі
Дописати коментар