«Хто зрікся всього, а себе не зрікся, не любить той», – «ЛесЯ Українка» прем’єра притчі у Черкаському театрі Шевченка

 

     Ярослав Мудрий, Анна Київська, Тарас Шевченко, Семен Гулак-Артемовський, Тодось Осьмачка, Василь Симоненко.... 24 березня 2021 року скарбничка видатних українських постатей, державотворців, втілених у Черкаському Театрі Шевченка, збагатилася Лесею Українкою. До 150-ї річниці від дня народження української поетки, письменниці, перекладачки, фольклористки, культурної діячки, відчайдушної патріотки режисер Павло Гончаров здійснив свою давню мрію – поставив виставу-притчу «ЛесЯ Українка» на сцені академічного театру.

    У мить, коли гасне світло і залу огортає темрява, у яскравому промені з’являється Леся Українка, поволі крокуючи залою і ведучи  інтимний діалог чи то з власним сумлінням, чи з внутрішніми демонами, чи зі своїм чоловічим «Я», чи, може, з Господом Богом. Мимоволі глядачі стають свідками оголення душі Лариси Косач-Квітки, душі жінки, яка втомилася від одвічної боротьби, жінки, яка прагне любові, жінки, яка готова до сповіді... Ця сакральна розмова стає порталом у потойбіччя, у міжпросторовий світ, де Леся Українка опиняється сам на сам із героями своїх драматичних поем: «Одержима», «Камінний Господар», «Кассандра», «Бояриня»... Всі персонажі різні, живуть у різні часи, у різних країнах, але наділені спільною жагою до волі та справедливості. Кожен образ всотав частку Лесиної душі, яка промовляє до нащадків, доносить пророчі послання крізь віки.

 

        – Я хотів через уривки різних поем, через листи, вірші познайомити сучасного глядача з Лесею Українкою. Якомога більше розкрити Лесю не через один твір, а саме через композицію творів. Через композицію творів я прагну донести актуальність закликів Лесі Українки, розкрити очі на певні речі, які завжди відбувалися в нашій країні, показати, що українці завжди прагнули до свободи. Я вважаю, що слово Лесі може спонукати до пробудження тих людей, які ще не прокинулися, – зазначає автор сценічної версії, режисер Павло Гончаров.  – Ця постановка вирізняється багатошаровістю: я  мав на меті показати Лесю Українку, як люблячу жінку, у якої є конфлікти з чоловіками, тобто розкрити характер на побутовому рівні, на психологічному рівні.  У той же час сюжет наскрізь пронизаний лінією незламного патріотизму. Окрім цього, дія притчі відбувається у місці, яке кожен глядач має сам для себе з’ясувати, домалювати, має бути співавтором.

    Режисура, сценографія, костюми, звучання оркестру, гра акторів, – у гармонійному поєднанні створюють містичну атмосферу іншого виміру.

    Варта відзнаки робота художниці з костюмів заслуженої художниці України Надії Нікіфорової, яка вимагала опрацювання інформації про одяг в Єрусалимі початку нашої ери – 33-й рік від народження Христа, костюми середньовічної Іспанії, вбрання Давньої Греції, наряди другої половини XVII століття в Україні та Московії. До того ж, необхідно було стилізувати образ Лесі Українки початку ХХ сторіччя.

       – Костюми мають бути зрозумілими сучасникам, не тяжіти до архаїки і в той же час не відволікати глядача від Лесиного слова, – ділиться своїм задумом режисер, сценограф Павло Гончаров. –  Мінімалізм повинен передавати шляхетність персонажів високого рангу за рахунок лише елементів костюмів, без використання надмірної кількості прикрас та атрибутики – лише художні елементи мають промовляти, розповідати про епоху: атрибути одягу, зачіски, взуття. 

     Надія Нікіфорова через костюми майстерно відобразила приналежність героїв вистави до певних географічних і часових вимірів, занурюючи глядача в історичну атмосферу з присмаком містики, адже персонажі створюють враження потойбічних образів, астральних субстанцій, привидів, духів. 

   Окреме браво диригентці оркестру, композиторці заслуженій артистці України Олені Бєлкіній. Авторська музика, рок-оперні композиції, що звучать упродовж вистави, відтворюють характер персонажів, їхні настрої, відчуття, емоції, драматизм дій. Фінальна пісня Лесі Українки стає апогеєм театрального дійства, закликом до боротьби за свободу, за волю, за Україну.

    Пластичні етюди, над якими з акторами попрацював заслужений артист України Володимир Татарінов, додали постановці вишуканості та естетичних барв.

     Акторська гра заслуговує бурхливих оплесків. Власне так і сталося – зала, у якій впродовж години панувала тиша, вибухнула гучними оваціями, знову і знову викликаючи акторів на поклон.

        Роль Лесі Українки блискуче виконала Олена Ластівка.

 – Я маю честь зіграти цю жінку, одну з небагатьох, яка володіла багатьма талантами, жінку, яка зуміла зберегти пам’ять нації, генетичний код, проявити себе у творчості, як борець за вільне слово, за Україну, за незалежність. Леся Українка була однією з перших жінок, яка серед української інтелігенції підняла питання волі, питання мови, питання української драматургії. Ця жінка мене захоплює, – натхненно говорить про Лесю Українку актриса Олена Ластівка.

 

                 У виставі «ЛесЯ Українка» через образи персонажів послання Лариси Косач-Квітки до сучасників доносять: народна артистка України Тетяна Крижанівська, заслужений артист України Микола Зайнчківський, Тетяна Гребень, Анжеліна Іванова, Катерина Олейнікова, Анастасія Бринько, заслужений артист України Сергій Бобров. Роль Дон Жуна втілює Павло Гончаров, який ще зі студентських часів мріяв зіграти Лицаря волі, а нині, на правах режисера, здійснив ще одне своє бажання.

      Вистава «ЛесЯ Українка» сприймається на єдиному подиху, захоплює у вир емоцій, викликає і сльози, і біль, і гордість, і бажання змінювати світ, починаючи з себе.

  

Публікації: Нова Доба