Одеса – синьо-жовта перлина на березі Чорного моря

    У кожного, хто хоча б раз побував у Одесі, залишилися свої спогади, враження та асоціації про чорноморську перлину. У часи мого студентства залізничний вокзал зустрічав гостей міста відомою піснею Леоніда Утьосова, Привоз вражав особливим одеським колоритом, Дерибасівська гомоніла туристичним різномов'ям,  Аркадія паморочила голову шиком і блиском безтурботного приморського життя,  і все це у супроводі самобутньої одеської говірки та в атмосфері унікального одеського гумору без натяку на україномовність.

      Нині, у другий рік повномасштабного вторгнення, огорнуте синьо-жовтими прапорами місто-герой гоїть численні рани, завдані російськими агресорами, та завзято намагається позбутися рудиментів «руского міра», гучно заявляючи про свою українськість не лише у візуальному контексті, що неможливо не помітити, а й в багатьох інших аспектах.


    – Така кількість синьо-жовтих прапорів з'явилася після повномасштабного вторгнення. Здебільшого, у центральній частині міста про державну символіку потурбувалися ЖЕКи, але й люди самі вивішують.  На Соборній площі зараз майорять червоно-чорні стяги – два роки тому такого бути просто не могло. В одеських двориках з'являється багато оголошень українською мовою, і це там, де ЖЕКів немає, люди пишуть самі свідомо. Одеса дуже сильно змінилася за два роки, – поділилася спостереженнями екскурсоводка, «гід з авоською» Віолетта Дідук.

    Тут варто сказати, що вишукана україномовна пані гід вразила не менше, ніж синьо-жовта Одеса.

    За словами Віолетти Дідук,  близько двох років тому, до повномасштабного вторгнення, колеги-екскурсоводи намагалися організувати україномовний розмовний клуб для себе, відчуваючи, що дотримання закону Про забезпечення функціонування української мови як державної невдовзі може стосуватися безпосередньо роботи гіда. Але практику української мови повсякчас відтерміновували, бо мовне питання було не на часі. Зараз перед початком на екскурсії Віолетта виголошує гостям своє абсолютно авторитарне рішення розмовляти державною мовою, принагідно апелюючи до чинного законодавства. 


– До повномасштабного вторгнення не було такого, щоб за замовчуванням я починала екскурсії українською, бо до вторгнення це виглядало певною екзотикою. Вже після повномасштабного вторгнення, коли відновилися екскурсії, десь у травні 2022 року, і перші переселенці з Херсону прийшли на екскурсію, я зрозуміла, через що пройшли ці люди, які травми психологічні чи фізичні вони отримали. Я усвідомлювала, що ці люди чули ворожу мову на блокпостах, і я не хотіла з цим асоціюватися. Відтак, зараз я проводжу екскурсії українською мовою і навіть нерідко чую слова вдячності за це, – розповіла Віолетта Дідук. 


Пані гід зауважила, що на вулицях стало більше української, «українську стало чутно», особливо від молоді. Віолетта поділилася нещодавним випадком у трамваї, коли незнайома жінка зробила комплімент її сину за українську мову.

    – Дивна ситуація, коли в своїй рідній країні тобі роблять компліменти за мову. А взагалі, вже нормально сприймається українська, тобі вже не кажуть, що ти бандерівець, – пожартувала одеситка.

    Окрім залюблювання своїх гостей в Одесу, Віолетта Дідук ще є авторкою сучасної української сувенірної продукції. Стильні шопери з дизайнерськими малюнками впізнаваних одеських пам'яток та життєствердними фразами – те, що без вагань можна придбати як для себе, так і на подарунок. 

    – Почалося з того, що мене не влаштовувала одеська сувенірка, адже нічого не змінюється, люди намагаються продати залишки продукції  російською мовою. Зараз ти щосили намагаєшся вразити своїх клієнтів, оскільки раніше люди змінювалися, а тепер залишилися переважно містяни.  Якоїсь миті мені на думку спала концепція майбутнього проєкту –  до пам'ятки міста додати рису, якою вона відома і яка б підносила людей. І так у нас народився концепт «Будь Як»: «Будь шляхетний, як Дюк, Будь непохитний, як Одеський Маяк, Будь розкішний як Пасаж», – пояснила ідею авторка.

    Завдяки спільній кропіткій, вдумливій, виваженій співпраці з художницею Марією Савченко образи міста знайшли втілення у живих авторських картинах, які на торбинках-шоперах виконують не лише естетичну сувенірну функцію, а й візуально популяризують культурну спадщину та родзинки Одеси.

    У планах Віолетти додати до колекції ще малюнок з Атлантами, скульптурами будинку Фальц-Фейна, що по вулиці Гоголя. Але Атланти наразі чекають свого часу, оскільки реалізація такого проєкту справа не з дешевих. Окрім торбинок, Віолетта Дідук ще пропонує комплекти наліпок «Вирізняйся. Будь як Одеса» та авторські сувенірні свічки «Одеський вогник», які минулоріч користувалися неабияким попитом, особливо часто замовляли «шматочок Одеси» за кордон.  

«Музей українського спротиву» – маленький музей великої війни

    Унікальним осередком сучасної історії боротьби за українську ідентичність у середмісті Одеси є новостворений «Музей українського спротиву». Після повномасштабного вторгнення туристична агенція «Тудой-сюдой», заснована одеським істориком, краєзнавцем, головою ГО «Суспільство та історична спадщина» Олександром Бабічем, перетворилася на волонтерський хаб, а згодом, наповнюючись подарунками вдячних військових та воєнними експонатами, почала функціонувати і як музей. 


– Спочатку військові дарували не досить естетичні експонати, які ми роздавали за донати, але з часом «подарунки» почали накопичуватися і колекція виросла у маленький музей великої війни, – розповів волонтер із Херсона Станіслав Бородашкін. 

Наприкінці літа 2023 року волонтери отримали дозвіл проводити екскурсії в новоствореному музеї і тепер, окрім майже цілодобової волонтерської діяльності, активісти часто влаштовують екскурсії для школярів та іноземців.

    – З дітьми говоримо про волонтерство, про міжнародне партнерство, про вдячність військових. Потім показуємо речі, які захищають наших воїнів, далі переходимо до того, від кого вони захищають. З дітьми складно говорити про серйозні речі, – зізнався Станіслав і ділиться кількома історіями, від яких на очі навертаються сльози. – Важко розповідати про обереги дитині, тата якої не вберіг виготовлений нею оберіг; слова застрягають в горлі, коли дівчинка просить дозволу обійняти, бо побачила схожість із татом, який боронить українську землю з перших днів війни.

    У музеї всі експонати на своїх місцях: від військово-побутових речей, різних типів зброї до уламків, кожен із яких має свою адресу й історію. До речі, перед тим, як зброя потрапляє до експозиції, з нею ретельно працюють фахівці, щоб повністю її знешкодити, адже з дозволу і під наглядом гіда до всіх експонатів можна торкатися. Майже всі речі в музеї мають свої «паспорти» – нотатки про те, хто, коли й звідки дістав предмет, які обставини були з ним пов’язані. Біля уламків зафіксовані дати та місця: «Уламок зі складів, прильот по Одесі 21.06.2022; Дім Учених 23.07.2023; Морвокзал Одеса, 25.09.2023»... 


–  Глобальна ідея музею –  наситити його речами з історією. Про кожну річ можна розповідати нескінченно. Історії розповідаємо різні  – для дітей, для одеситів, для переселенців. Але головна мета музею – збір донатів на ЗСУ чи на тактичну медицину. Хто не хоче донатити на зброю, може донатити на медичні засоби, чи засоби гігієни, – зауважив Станіслав Бородашкін.



Одеський Національний художній музей  прогресивний осередок сучасного мистецтва

    Одеський Національний художній музей до повномасштабного вторгнення встиг евакуювати фонди у безпечне місце і став концентрувати увагу на сучасних митцях, втілювати грантові проєкти, гуртувати творчу спільноту.

    – З кінця грудня 2021 року ми почали готуватися до великої виставки на заході України, аби, не привертаючи увагу, вивезти колекції з червоних списків у безпечне місце. Тоді мені вдалося вивезти роботи нашого музею, музею західного і східного мистецтва та літературного музею до Львова, –  розповів очільник науково-експозиційного відділу Одеського національного художнього музею  Кирило Ліпатов.


З особливою любов'ю Кирило Ліпатов ділився, як змінився художній музей після призначення у 2018 році директором знаного художника, митця Олександра Ройтбурда.

    – Музей інтенсивно і екстенсивно почав змінюватися. Це стосувалося і експозиційної політики, і колекційної політики, і взаємодії з відвідувачами – музей став більш «френдлі» до глядачів. Ми встигли багато зробити, тому і з'явився статус національний, – зазначив Кирило Ліпатов.

    Кирило Ліпатов пояснив, що кожен музей формується своєю колекцією, і раніше в художньому музеї колекцію складали переважно російські та радянські твори мистецтва, а Олександр Ройтбурд взявся поступово змінювати колекцію у співвідношенні українського та російського мистецтва. Зробивши інтелектуальну ревізію власної колекції і зрозумівши, що в колекції музеї існують великі лакуни, які треба заповнювати,  очільник вдався до пошуків ресурсів: через великі виставкові проєкти, через втілення ідеї меценатства, ініціював Marazli Club — громадську організацію, діяльність якої спрямована на підтримку та розвиток культурної інституції. Сьогодні колектив музею намагається гідно продовжувати справу Олександра, який пішов у засвіти 8 серпня 2021 року.

    – Після 24 лютого, після того, як ми зробили ургентні заходи з рятування музею, ми почали думати, чим, власне, має займатися музей під час великої війни. Ми потроху почали залучати зовнішні грантові проєкти – спочатку для себе, а потім для багатьох інших музеїв: Чернігова, Закарпаття, Сходу країни, Миколаєва… Одеський національний художній музей – єдиний в Україні має офіційний грант від Юнеско. У нас з'явилася можливість робити те, чого зазвичай у будь-якого музея не вистачає часу. Наприклад, ми почали займатися оцифруванням не лише колекцій, а всього наукового архіву. Всього три музеї в країні наразі мають дигітальну колекцію. Це з одного боку дозволяє зберігати мистецтво та наукові архіви, а з іншого боку дає можливість колективу музею витримати в цих умовах, –  розповів очільник науково-експозиційного відділу.


Музейник наголосив, що оцифрування архівів сьогодні надзвичайно важливе, адже з 2014 року стало зрозуміло, що більшість вивезених музейних фондів зі сходу України та Криму треба буде певним чином  підтверджувати, аби повернути додому.  Окрім цього, музей розпочав великий виставковий цикл присвячений воєнному часу  «Мови війни/War Languages».

    –  Ми ніколи не задумувалися, що залишилося в музеї від війни того часу – другої світової. Ми були вражені від такої випадковості та цензурованості: про війну у нас всього багато, але це вже після війни, а що робили одеські, українські, загалом радянські художники посеред війни, з 1939 по 45 роки, було не зрозуміло. І тому, за 2023 рік, з кінця 2022 року, ми встигли зробити майже 20 проєктів «Мови війни», які активно експонуємо в інших містах по всій Україні. Зараз у Музеї Ханенків проходять три виставки з цього циклу, –  зазначив Кирило Ліпатов.

Сьогодні Одеський національний музей надає виставкові площі під сучасне мистецтво. До ракетної атаки 5 листопада, від якої напередодні 124 річниці музею значних пошкоджень зазнала будівля, у виставкових залах експонувалися роботи Марґіт та Романа Сельських «Сонце заходу/Sol occidens» з колекції Едуарда Димшица; виставка загиблого на війні архітектора, ландшафтного дизайнера та художника Бориса Айзенберга «Квіти за відвалами»; роботи українського художника-ілюстратора Олександра Грехова; виставка Стаса Жалобнюка «Black Sea»; дерев'яні скульптури львівського митця Володимира Семківа «Радість»;  інсталяція художниці  Альбіни Ялози «Вівтар небесного війська»; проєкт Kinder Album «Великі луги, рясні трави»...


– Після того, як зняли постійну експозицію, з'явилися виставкові площі, у яких можна експонувати роботи українських художників. Ми змінюємо себе, збагачуємо свою колекцію. Я щасливий, що у нас з'являється українське сучасне мистецтво 2022-23 років. Ми будемо намагатися робити так далі. Те, що хотів зробити Олександр Ройтбурд, мені здається, ми продовжуємо. Він колись поїхав з Одеси, від її провінційності, її нарцисизму, її інтроверсії, а коли став директором, одразу захотів розширити фокус музейної діяльності від одеської художньої традиції, принаймні, до національного рівня, до фокусу українського мистецтва. Я дуже радий, що нарешті в нашому музеї з'являється така сфокусована увага на мистецтві. Ми хочемо показувати різне мистецтво – художників з різних центрів України, не фіксуватися тільки на одеських художниках, – висловив бажання історик і дослідник Кирило Ліпатов.

    Експозиції сучасного мистецтва в художньому музеї дійсно вражають, змінюють свідомість, спонукають мислити, підштовхують до пошуку своєї айдентики в цьому світі, сенсу свого буття, своєї місії…

    Наразі музей зачинений для відвідувачів, але адміністрація музею докладає зусиль, аби якомога швидше знову гостинно відчинити двері осередку сучасного мистецтва.


«Оголені поети» – народжені з морських хвиль і мелодій міського шуму

    У 2021 році літературна спільнота Одеси збагатилася літературним угрупуванням «Оголені поети», яку заснувала творча студентська молодь. «Поетично-музичне угрупування, народжене з морських хвиль і мелодій міського шуму» – так себе називають ініціатори прогресивних змін в Одесі Катерина Харченко, Данко Пташиний,  Денис Дмітрієв, Михайло Громовий та музикантка Олександра Ковальова.

    – Ми звичайні молоді хлопці і дівчата, які ходили на різні заходи, познайомилися між собою, потім збиралися, обговорювали літературу і вирішили створити угрупування «Оголені поети». Назва відображає нашу щирість, оголеність почуттів. Ми встигли влаштувати два літературні вечори за кілька місяців до повномасштабного вторгнення, – розповіла одна з ініціаторок угрупування Катерина Харченко.


Попри те, що після початку воєнних дій з поетичної п'ятірки в Одесі залишилося троє, активність «оголених поетів» тільки почала набирати обертів: у серпні 2023 року юні поети встигли заявити про себе у столиці на Літературному фестивалі «Одеса. Поетичні стихії» в культовому київському кнайп-клубі «Купідон» та продовжують популяризувати українську мову, поезію, літературу під час власних подій у творчому просторі More Music Club.

    – Декілька місяців після повномасштабного вторгнення ми нічим не займалися, а влітку зібралися і зробили внутрішній ребрендинг. Ми всі повністю перейшли на українську, ми зрозуміли, що у нас змінюються внутрішні контексти, те, про що нам цікавіше писати і творити. Українська Одеса є інтересом нашої творчості. Відчуття, що ти живеш у, ніби, відрізаному місті, яке знаходиться біля моря,  у якому взагалі дуже багато різних контекстів, і при цьому ти знаходишся у країні у стані війни, і ти відчуваєш навколо себе великі зміни, зокрема культурні, і ти відчуваєш особисту зобов'язаність щось до цього докласти. Мені здається, це все відображається і в творчості, переживання цього досвіду. До прикладу, метою нашої поїздки в Київ було показати, як ми змінилися, як українізувалася Одеса, як ми виходимо із суто одеських контекстів і хочемо увійти у загальноукраїнський, –  поділилася Катерина Харченко.


Поетка зауважила, що їхні літературні події направлені переважно на молодь, яка цікавиться культурою, літературою, поезією. «Оголені поети» влаштовують вечори у форматі вільного мікрофону чи поетичного слему, коли молоді поети читають свою поезію, а потім шляхом глядацького і суддівського голосування обирається найкращий.

    – Такі події проводилися і раніше, але зараз ми створюємо це самостійно, спираючись на досвід старших знайомих і на досвід інших міст, наприклад, Харкова. В Одесі не так багато тих поетів, які вплетені в загальноукраїнський контекст. Про Одеську тусівку взагалі мало хто знає, я помічаю, що Одеса поза всеукраїнською літературною спільнотою. Відтак, ми створюємо свої проєкти, намагаємося самі пробиватися, бо відчувається брак інституцій, до яких можна доєднатися, – акцентувала Катерина.

    Дівчина зазначила, що після повномасштабного вторгнення відбулися зрушення у місті, але переважно серед молоді, бо серед старшого покоління багато тих, хто пише російською і не так активно висловлює свою позицію. Та все ж, за словами поетки, і серед літераторів старшого покоління є такі, які змінили свої погляди після 24 лютого.

    – Цей процес іде, тобто під час спілкування люди старшого покоління діляться з нами своїм досвідом, а ми – своїми поглядами, і відбувається взаємообмін. Коли в університеті я чую, як студенти говорять між собою українською – це вже для мене велике зрушення. Коли я приходжу на літературну подію і бачу там своїх однолітків і розумію, що людям це цікаво, коли бачу, що люди молодші за мене хочуть створювати щось своє українське – це дійсно зрушення, і класно, коли це підтримується мистецькими подіями, – наголосила Катерина Харченко, наприкінці спілкування поділившись рядками авторської поезії:

Літня Одеса пахне. В повітрі сіль.
Сонце пробивається крізь рештки пробитих стін.
Так проходить місячний твій застій.
Санаторні стежки, просохлий південний степ.
Скоро настане час збирати що тут росте.
Іде степовий господар. Вінок з гіркого полину.
Час нам платити борг. Особливо тим,
хто не винен.
Час заплітати трави у сітки та обереги.
Час обирати спільників, гріти багаттям небо.
Костриці дивляться вгору. Серпень сухий і млосний.
В самотнє спрісніле море
ллються солоні сльози.
Іде степовий господар стежками і ковилою,
Протягує тобі руку, ходімо мовляв зі мною.
Волосся духмянить морем, пробуджує тебе зрання.
А море викликає тебе на біс,
Обіймаючи хвилею
на прощання. 


Крига скресла – Одеса змінюється. Сьогодні українська Одеса майорить синьо-жовтими прапорами, творить українське мистецтво, примножує українську культуру, вчиться говорити українською, на Ланжероні з динаміків лунають українські пісні і, до речі, поет Сергій Осока зробив переклад славнозвісної пісні-візитівки «Край Чорного моря», яку свого часу виконував уродженець Одеси Леонід Утьосов. 

Матеріал підготовлений за результатами 
навчальної поїздки до Одеси
від post impreza та Інша Освіта / Insha Osvita

Публікації Прочерк




Коментарі

Популярні дописи з цього блогу

«Доця» – книга одночасно і про війну, і не про війну

«Драма-спринт» – шлях сучасної драматургії до українських театрів

Дара Корній: «Проблем з натхненням немає, навпаки, є брак часу»