Роман «Доця» Тамари Горіха Зерня, насамперед, про ЛЮДИНУ

   

   Після авторської презентації книги «Доця» на третьому Черкаському книжковому фестивалі  та спілкування з письменницею Тамарою Горіха Зерня й видавчинею Іриною Білоцерківською, яка посприяла виходу роману в світ у своєму видавництві «Білка», не могла дочекатися, коли ж залишуся сам-на-сам з історією, про яку вже так багато чула.

    З перших сторінок «Доця» полонила неймовірно красивою мовою, глибиною кожної фрази, що потрапляла прямісінько в серце і впевнено пускала коріння в душі. На початку роману дуже хотілося, щоб історія Доці була схожою на історію казкової Попелюшки, або історію героїнь Сідні Шелдона, де жінка з нуля досягає небувалих кар’єрних висот, або походила на історію Віани Роше – героїні книги Джоан Гарріс «Шоколад», яка спромоглася змінити свідомість жителів французького містечка, зі щасливим фіналом… Хотілося… Але я знала, що «Доця» Тамари Горіха Зерня не вигадка, що у кожного героя є реальний прототип, а кожна ситуація чи діалог, описаний у книзі, мав місце у житті. І чим далі я рухалася часовим простором книги, чим далі просувалася у 2014, тим більше стискалося серце, тим частіше мозок паралельно видавав свої спогади тієї пори: прямі трансляції з Майдану, розмови з друзями і знайомими, невимовний страх за Україну. Згадала, як на колишній роботі збирали кошти на бронежилети, купували продукти харчування для наших воїнів, як керівництво придбало позашляховик для зони АТО, і ми урочисто передавали його військовим, як чоловік з колегами акторами й музикантами організовував благодійні концерти для збору коштів на потреби української армії…

     

   Напевно, зараз важко знайти людину, у якої немає родичів чи знайомих з Донбасу. Сьогодні майже у кожній громаді є люди, які покинули все і приїхали у нове місце починати життя з нуля, залишивши родинні статки там, де війна… У мене є такі знайомі, чимало… І я ніколи не осмілювалася запитати, як це.. Як це, коли ти мусиш вибирати? Як це, коли ти береш із собою тільки речі першої необхідності і рушаєш у невідомість? Як це, коли хтось із твоєї рідні «по той бік барикади»? Як це, коли дідусь, чи бабуся, чи мама з татом відмовляються їхати? Як це?! 

    Ніколи не запитаю, не наберуся сміливості… Адже знаю, що всі вірили, що війни не буде, потім вірили, що війна не надовго…

   

    Взявши до рук книгу, вже неможливо її випустити, уява яскраво змальовує місця, події, людей, мужніх людей, які попри все, стоять до кінця за Україну. Для мене всі ці люди, люди, про яких пише письменниця, – особливі, вони – Україна. «Книга на реальних подіях» володіє надзвичайною силою переносити читача у 2014, на вулиці Донецька, на Донецький майдан, проникати крізь стіни, просотуватися у людські думки, ставити себе на місце героїні, героїв, усвідомлювати, що чужої війни не буває. Якщо ти вважаєш Україну своїм домом, то війна вже в ньому. А сьогодні, в умовах розведення військ, будь-якої миті під вікном можуть почати стріляти гармати.
   
   «Доця» – роман неймовірної сили, про неймовірно сильних людей, про неймовірно сильну націю. Сказати, що книга варта уваги – не сказати нічого, книгу просто необхідно прочитати. Для тих, хто не хоче читати про війну, скажу, що в романі йдеться не так про бойові дії, як про війну в головах, війну зі своїми страхами, війну зі своїми принципами, боротьбу за ідею, за цілісність, за Україну. «Доця» розповідає про людей, які не шкодуючи свого життя, роблять все, аби не стали пророчими слова Тараса Шевченка: 

«Чорніше чорної землі
   Блукають люди, повсихали

Сади зелені, погнили

Біленькі хати, повалялись,

Стави бур’яном поросли.

Село неначе погоріло,

Неначе люде подуріли,

Німі на панщину ідуть

І діточок своїх ведуть!..»

Публікації: Нова Доба