Казка про Коника із серця Таллінна мандрує Україною

 

Серпневого вечора, перетнувши екватор візиту до Естонії, організованого за підтримки спільного проєкту Естонського центру східного партнерства та Українського кризового медіацентру, група українських журналістів, знайомлячись із дивовижною історією Старого Таллінна, опинилася біля воріт Центру української культури. Нестримне бажання зазирнути за кам'яні мури охопило кожного, тож всі розгублено тупцювали біля замкнених масивних дверей, не зважаючись просто пройти повз. Волею долі ми таки потрапили до оази української культури у серці Таллінна. Керівник Центру Анатолій Лютюк не відмовив українцям у гостинності, дозволив доторкнутися до своєї святині, поділився своєю філософією, віруваннями, відкрив свій світ, у якому панує добро, життєва мудрість, мистецтво і жага допомагати усьому живому.

Уродженець Тернопільщини Анатолій Лютюк вже понад 45 років проживає у Таллінні та завзято розвиває  українську культуру за кордоном.  Художник за освітою, він відкрив власну справу, став облатом святого Бенедикта, заснував талліннську парафію Української греко-католицької церкви та талліннський Центр української культури, очолив український «Рух» в Естонії. З початком війни на Сході України Анатолій із однодумцями став активно збирати гуманітарну допомогу для військових і тамтешніх мирних жителів, їздити в зону АТО з волонтерськими місіями, допомагати військовим з реабілітацією.

Пан Анатолій, як добрий господар, з гордістю демонстрував свої володіння  –  Центр української культури розташований в одній будівлі з Українською греко-католицькою церквою та у вежі Грузбеке. У жовтні 2000 року церкву освятив блаженніший Любомир Гузар на честь заступниці всіх невинно скривджених Матері Божої Троєручиці, і нині, з його благословення у храмі моляться за все живе та суще на нашій планеті – ніде в світі немає такої молитви.

    Спершу ми зупинилися біля дивовижної картини-ікони із зображенням Святої Хільдеґарди в оточенні тварин, птахів, комах та рослин, яка при житті була артисткою, письменницею, драматургинею, лінгвісткою, натуралісткою, філософинею, лікаркою, поетесою, політичною консультанткою, пророчицею, провидицею та композиторкою.

Про святу Хільдеґарду Анатолій Лютюк дізнався в Цистерціанському монастирі в Норвегії від брата Серафіма, про те як вона любила Музику, Театр Мораліте, Природу та Всесвіт – творіння Бога.

– Я подумав, що кращого покровителя нашого саду-подвір’я годі й знайти! З благословення Отця Роберта, покровительство святої Хільдеґарди визначило вигляд та філософію нашого подвір’я, – зазначає  пан Анатолій та показує нам сад, називаючи рослини, які тут вирощують.  Вирощувати рослини і доглядати за садочком допомагають діти, які приходять до центру, і пан Анатолій навчає їх науки святої Хільдеґарди, християнської екології, вчить любити усе живе і прекрасне.

Біля наших ніг жваво бавиться маленьке грайливе біле кошенятко, повсякчас відволікаючи увагу від господаря на себе. Пан Анатолій розповів, що цей непосидючий  вертихвіст з'явився в центрі нещодавно, його прийняли до родини після того, як 21 червня 2021 року  пішов  на веселку кіт Дзямбур, який прожив у Центрі 16 років.

Пан Анатолій живе за принципом – бачити щось хороше у кожному дні. Кожен ранок він починає з молитви за збереження життя навколо нас, а потім береться до справ – а їх у нього чимало.

Далі ми дізнаємося, що у центрі створюють особливий «живий» папір за стародавніми технологіями з натуральних матеріалів. У цей папір, за бажанням, можна вживити і квіти, і трави, і насінинки рослин.

– З такої саморобної сторінки, чи листівки може прорости рослина, або квітка, якщо її посадити в землю. Наші листівки мають життя, – ділиться секретами справжнього дива Анатолій Лютюк.

    Господар зупиняється біля конструкції, яка, на перший погляд, нагадує іконостас – мальовані образи привертають до себе погляди, щойно ви ступаєте у затишний дворик.  Вправно Анатолій заскочив на возвишення біля дерев’яних образів і – ще одне диво: за кожним образом окрема історія, окреме театральне дійство. Це і є славнозвісний Ляльковий театр Мораліте, у якому демонструється філософська вистава  «7 гріхів та 7 чеснот». Картини символізують  людські гріхи і чесноти, і Анатолій оповів нам кілька повчальних історій, відкриваючи образи-скриньки, в яких ховалися герої притч. Розповідаючи, як естонську дівчинку намагався звабити диявол скупості, Анатолій приводив у рух невидимі механізми і перед нашими очима розгорталася історія про юнку, яка заради грошей мало не проміняла чисте небо над головою на темряву від шкідливих викидів заводів.  Та все закінчується добре, дівчина отямилася, прогнала диявола, закрила серце для скупості-жадібності і зажила щасливим життям. «Bene merenti bene profuerit, male merenti par erit» (За добрі вчинки – отримаєш винагороду, а за злі – кару) – такий вислів латиною впадає в око, щойно звертаєш увагу на цей унікальний театр.

Ошелешені ми вже готові були дякувати господарю за гостинність, та виявилося, що ми не побачили і маленької частини того культурного всесвіту, який створив навколо себе Анатолій Лютюк.

Анатолій покликав нас за собою у приміщення – і ми потрапили у дивовижні лабіринти майстерень. У святині, де народжується рукотворний папір, перехоплює подих, подібне, я особисто могла лиш уявляти: особливе приладдя, друкарські верстати, ванночки, скляночки з природними матеріалами, розчини,  напівготові вироби та стоси унікальних витворів, від яких неможливо відвести очей.

Анатолій розповідає, що в  Центрі української культури проходять заняття з каліграфії, є музей зникаючих ремесел та культур, музей іграшок народів світу, майстерня «Лабора», на базі якої влаштовують дитячі тематичні табори.  Місія пана Анатолія — гуртувати людей навколо філософії добра, ідеї збереження  культурної спадщини, духовних цінностей, природи,  передавати науку та ремесла наступним поколінням.

       До світлиці з довгим дерев'яним столом, де нас зустрічала кудлата господарка Муха, ми прямували навсібіч крутячи головами у цілковитому захопленні. Під стелею ікони, на поличках дерев'яні іграшки та книги, багато товстих книг у неймовірних палітурках…

Пан Анатолій демонструє масивні книги – вже втілені проєкти та нові, такі необхідні людству для віри в те, що добро переможе.

 Одним із проєктів, яким опікується Анатолій Лютюк, є міжнародний соціальний проєкт «Книга Добра», до якого долучилися Міністерство культури Естонії, Міністерства закордонних справ України та Угорщини.  «Книга Добра» — це унікальна збірка історій про добро і людяність у найважчі часи. За підтримки благодійного фонду «Чисті Серцем» проєкт розрісся до неймовірних масштабів: десятки тисяч українців збирали історії про добро, а сотні тисяч дітей в Україні малювали ілюстрації до книги. Завершені екземпляри «Книги Добра» передали до найбільших бібліотек світу, зокрема бібліотеки Конгресу (США), Бібліотеки Александрії (Єгипет), бібліотек Пекіна, Токіо й Ватикану; примірники передали Папі Римському Францискові та Вселенському Патріархові Варфоломею. В Україні «Книги Добра» зберігається у Національній бібліотеці України імені Володимира Вернадського.

З особливою бережністю взяв Анатолій Лютюк до рук рукотворну книгу з мальованими ілюстраціями, яка має назву «Казка про Коника». Поруч пан Анатолій поставив дерев'яного коника, свого вірного супутника під час поїздок на Схід України та, власне, головного героя книги. Одна з оповідок має назву «Як Коник став волонтером». Загалом у книзі зібрані реальні історії про те, як люди і тварини допомагають одне одному на війні, не дозволяють втратити віру, підтримують одне одного. 

– Коли я поїхав на фронт, я зрозумів, що я нічого не знаю, тому я вирішив допомагати там, де я знаю. Не буду робити ніяких політичних висновків, Я буду збирати історії про доброту, але ці історії мають відношення до природи, – поділився ідеєю Анатолій Лютюк.

«Казка про Коника» та філософія Анатолія Лютюка знайшла втілення у документальному фільмі молодого подружжя українських режисерів Уляни Осовської і Дениса Страшного. Світова прем’єра стрічки відбулася на найбільшому документальному шоукейсі Балтійського регіону DocPoint Tallinn, а в Україні фільм був представлений на кінофестивалях Docudays UA і «Молодість» та в межах Х Книжкового Арсеналу. Вже 9 вересня фільм «Казка про Коника • Tales of a Toy Horse • Sõda ja Puuhobune» виходить на широкі екрани України.

Для Дениса Страшного та Уляни Осовської цей фільм особливий, адже їхньому з Уляною знайомству, яке згодом переросло у творчий тандем та у шлюб,  пара завдячує Анатолію Лютюку. Кіномитці навіть називають Анатолія Лютюка своїм «хресним дідо».  У 2014 році Денис після поранення на Майдані потрапив на реабілітацію до Естонії, а Уляна на той час була волонтеркою. 

      – Ми опинилися у потрібний час, у потрібному місці для цього фільму,  — зауважив режисер та продюсер стрічки Денис Страшний. ­ – Я зрозумів, що хочу знімати кіно саме в Таллінні, коли Анатолій показав нам свої майстерні, познайомив з концепцією передачі інформації через дерево, як явище.  Поєднання українських традицій, традиційної майстерності плюс дбайливе ставлення до артефактів, до часу і плюс унікальний рукотворний папір, який може тисячу років зберігати інформацію. Для нас, як для документалістів, це виявилося найпевнішою матерією для збирання інформації. Ми були дуже вражені і почали працювати разом з Анатолієм, дружити, знімати. Потім він брав нас у свої подорожі, – і так вже почав народжуватися, власне, фільм.

Робота над фільмом тривала з 2015 року, відтак «Казка про Коника» створювалася близько семи років.

    – У 2017 році ми познайомилися з естонським аніматором і продюсером документального кіно на студії Silmviburlane Юло Пікковим, якого дуже зацікавив наш проєкт, і ми почали співпрацю. Завдяки Юло ми отримали фінансову підтримку Естонського кіно-інституту і змогли організувати монтаж в Естонії у 2020, – поділилася історією створення стрічки режисерка та продюсерка Уляна Осовська. – Головна ідея цього фільму – як шукати конструктив у складних умовах, в тому числі й на війні. 

Більша частина анімації у фільмі «Казка про Коника» створена за ілюстраціями головного героя Анатолія Лютюка. Проте героїв до вступної «легенди» про коней і людей розробила ілюстраторка Мара Забашта.

– Ми іноді жартуємо, що це не ми робили кіно «Казка про Коника», а воно нас робить і зараз, ­ –  зазначив Денис Страшний. – Ми зробили кіно для того, щоб не розповідати кожному окремо, що ми знаємо таку людину, а щоб створити можливість, аби кожен міг побути з ним поруч. Ми прагнули показати, що таке можливо, адже це документальний фільм, а не вигадка авторів.

Автори документальної стрічки «Казка про Коника» одностайно наголошують, що вони хотіли зробити свій маленький внесок у дружбу України та Естонії.

До речі, договір про дружбу і співпрацю між Україною та Естонією існує з 1993 року в політичній, культурній, науковій та економічній галузях. З початком Революції Гідності, тимчасової окупації Криму і російської агресії на Сході України співпраця перейшла на новий щабель значною мірою завдяки відданій роботі голови Центру української культури в Таллінні Анатолія Лютюка.  За роки російсько-української війни Уряд Естонії виділив з державного бюджету близько 18 млн євро для підтримки України, зокрема понад пів мільйона євро на гуманітарну допомогу через Центр української культури.

Не проґавте можливість переглянути документальний фільм «Казка про Коника», адже краще один раз побачити, ніж 10 разів почути. А при нагоді, якщо потрапите до Таллінна, завітайте до Центру української культури, аби особисто відчути кожною частинкою душі ту особливу атмосферу, що панує у храмі добра і любові у серці Таллінна.  

Матеріал підготовлений у межах спільного проєкту Українського кризового медіацентру та Естонського центру Східного партнерства

 Публікації: Чесно