Вистава, що вчить любити життя: «Наше містечко» у Театрі Корифеїв
П'єса 1938 року, яка принесла автору другу Пулітцерівську премію, закарбувавши його ім'я на театральних афішах храмів Мельпомени по всьому світу, залишається не підвладною часу і продовжує розпалювати уяву і фантазію режисерів-сучасників. Тому було неабияк цікаво познайомитися з першою масштабною роботою Антона Меженіна у славнозвісному Театрі Корифеїв.
Щойно переступивши поріг ошатної глядацької зали, погляд падає на чоловіків і жінок у яскравому непритаманному сьогоденню одязі, які, незважаючи на відвідувачів театру, що прямують до своїх місць, неспіхом рухаються вздовж рядів…
Звісно, нині виходом акторів до зали не здивуєш, але… Тут затрикраплю, аби повернутися до цього пізніше.
«Людина сама нічого не може, людині завжди потрібен інший…», – поетичні рядки Юрія Іздрика, які прозвучали своєрідним епіграфом до вистави, одразу налаштували на відкритість сприйняття людських взаємовідносин у постановці.
Дійство на сцені розгортається відповідно до драматургії Вайлдера – Помічник режисера (Валерій Ланецький) нас знайомить із невеличким американським містечком Гроверс-Корнерсом, його інфраструктурою, його жителями і роками усталеним порядком. І хоч перебіг подій має свій відлік – незадовго перед світанком 7 травня 1901 року, невдовзі здається, що ця дата нічим не відрізняється від інших дат у році – дорослі ходять на роботу, діти – у школу, жінки виконують хатню роботу, чоловіки діляться поверхневими новинами, хтось народжується, хтось одружується, хтось помирає…
Певно, можна було б і глядачам на початку першої дії «померти» з нудьги, слухаючи нічим не примітні повсякденні діалоги героїв, якби не доволі сміливе режисерське бачення – актори пластикою тіла й жестами відтворювали щоденний побут без використання реквізиту, фантастична сценографія, підсилена магією світла, проникливий музичний супровід – синергія художніх рішень, що заворожувала, не залишаючи жодного шансу відвести очі від сцени.
Львівська художниця Оксана Радкевич втілила райський сад – справжній Едем на театральних підмостках. Прозорі декорації, які слугували умовними стінами помешкань доктора Гіббса і місіс Гіббс (Володимир Бідаш і Надія Мартовська) та редактора Вебба і місіс Вебб (Олександр Тесля й Людмила Швець), не створювали перепон для милування садом на задньому фоні, споглядання людей у яскравих костюмах, які там прогулювалися, й оркестру, що час від часу чарівно виконував «Stairway To Heaven» Led Zeppelin…
Дива на весіллі не сталося – молодята одружилися у буденному вбранні. Та диво сталося після антракту.
Композиція «Stairway To Heaven» Led Zeppelin трансформувалася у «Street Spirit» Radiohead – вибір музичних тем, вдалий мікс фонограмного звучання і живого виконання оркестру – до мурах шкірою.
Постараюся не спойлерити, лише скажу, що у прекрасних сукнях і костюмах глядачі побачили і місіс Гіббс, і Емілі, і Помічника режисера, і багатьох жителів Гроверс-Корнерса – на авансцену врешті вийшли ті, кого глядачі помітили у залі перед початком вистави… І стало зрозуміло, що Едемський сад ніколи не зів'яне, а ми на землі відчуватимемо незриму присутність потойбіччя...
І ще скажу, що дівчина поруч зі мною, ледве стримувала схлипування, а по моїх щоках неспинно прокладали собі доріжки сльози очищення…
«Чи є такі люди, які розуміють, що таке життя, поки вони живі? У кожну, кожну мить свого життя?» («Наше містечко»).
У шквалі фінальних бурхливих овацій, хотілося обійняти кожного, хто долучився до створення цієї неймовірно красивої і такої глибокої постановки…
Щиро вітаю режисера Антона Меженіна, який мистецтвом довів, що «театр сьогодні не тільки розказує історії, театр сьогодні працює з емоціями», і увесь колектив Театру Корифеїв з прем'єрою!
Ходіть до театру, який вчить любити життя!
«Щоб жити – треба любити життя, а щоб любити життя – треба жити»…
Коментарі
Дописати коментар