«Я не ставлю п’єси, якщо не знаходжу актуальності»: Гіо Пачкорія про роботу над «Безталанною» в Черкаському театрі Шевченка

     

    Наразі у Черкаському театрі Шевченка триває підготовка до прем'єри вистави «Безталанна» за однойменним твором Івана Карпенка-Карого, першопокази якої заплановані вже за місяць – 25 і 26 квітня. За сценічне втілення української класики, яка, попри вихід у світ 140 років тому, не втрачає актуальності, взявся український режисер грузинського походження, засновник київського камерного театру «Маланка» Гіо Пачкорія. 

Про вибір матеріалу, особливості постановки, співпрацю з черкаськими акторами та стосунки з мистецтвом випала нагода поспілкуватися з режисером-постановником.

Гіо, чому для нової роботи в центрі уваги опинилася саме «Безталанна» Івана Карпенка-Карого, яку можна вважати однією із найрепертуарніших п'єс української класики?

Гіо Пачкорія: У театральному просторі прослідковується певна тенденція – хтось один щось поставить, і за ланцюговою реакцією як мінімум три-чотири постановки цього твору з'являються по Україні. Раніше я прагнув поставити те, що не ставилося, а потім зрозумів, треба ставити не п'єсу, а те, що заховано за цією п'єсою. Черкаському театру Шевченка я запропонував чотири чи п'ять творів української класики і найбільше боявся, що погодяться саме на «Безталанну». І коли театр Шевченка у вересні повідомив, що вирішили ставити «Безталанну», для мене це стало викликом, адже, окрім того, що я люблю цю п'єсу, на той час у мене не було сценічного рішення. Причому сценічного рішення не зовнішньої картинки, а актуальності  – для мене це надважливо. Я не ставлю п'єси, якщо не знаходжу актуальності.

Зважаючи на те, що робота кипить, і вже з'явилися квитки на першопокази, рішення все ж вдалося знайти?

Гіо Пачкорія: Я довго ламав голову, перечитував п'єсу знову і знову, брався за неї з усіх боків. Це такий шалений пошук, і ти не знаєш, де з'явиться ця іскра. Вкотре читаючи текст, я намагався зрозуміти, що ж не так з героями. Питання «що з ними не так?» наштовхнуло мене на думку, що я хочу поговорити з психологом. Поговорити не про себе, а про те, що з ними, з героями, не так. Я попросив свою подругу психологиню Марію Петришак прочитати п'єсу і допомогти розібратися з персонажами. Коли ми зідзвонилися, вона розкрила причини певної поведінки героїв. І там, де я був на 100% впевнений, що герой себе веде через таку-то причину,  вона каже: «Ні, це не так», і починає мені фахово пояснювати. Я зрозумів, що моїх знань психології й багаторічного досвіду викладання недостатньо. Це і була відправна точка – звернутися до психологині і розібратися, що з ними. І на цьому ми почали будувати нашу історію. Можливо, якби я до цього не дійшов, я попросив би іншу п'єсу. Мені краще визнати, що я не можу це зробити, аніж витискати з пальця і робити красиву форму. Чи зміг би я зробити красиву форму в державному театрі, де є можливість це зробити? Так, безперечно. Чи було б мені цікаво зробити чергову «Безталанну»? Ні, абсолютно. Бо проблема української класичної драматургії в тому, що це вже перейшло у флешмоб – всі намагаються зробити форму і не просто форму, а етнічну форму. Мені іноді здається, коли люди беруть «Тіні забутих предків», «Безталанну», «Лимерівну», «В неділю рано зілля копала» тощо, вони ніби змагаються, хто цікавіше придумає якісь етнічні форми, приколи, обряди, традиції, співи. Це дуже класно, це надзвичайно круто з точки зору зберігання нашої культури, але час інший – пісні й етника нас дещо стримують, не дають можливості розкритися героям, показати їх різнобарвність, спектр їхніх емоцій. І тому цей флешмоб «хто найетнічніше зробить» я вже пройшов, мені це вже не цікаво. Я це робив зі своїм першим жіночим «Украденим щастям» у театрі «Маланка», тоді мені хотілося щось попридумувати. А потім, коли я робив друге «Украдене щастя», чоловіче, я взагалі відійшов від етніки. Тож перед початком роботи я повідомив акторів, що у нас не буде ні пісень, ні балету.  Я не прагну бути оригінальним, або першовідкривачем, для мене важливо, створюючи щось, аби актори, які працюють, художники, і взагалі команда, сказали: «Вау, це круто. Це цікаво. Такого ми ще не робили. Такого не було». Бо в музично-драматичному театрі  завжди можна заховатися за пісні і танці, а коли оголений нерв, коли у тебе немає можливості потанцювати, поспівати, або просто поговорити, це важко. 

До речі, про акторів. Як режисер підбирав команду «Безталанної»?

Гіо Пачкорія: Підбір акторів для приїжджого режисера – це найважче, що може бути. Як у мене це відбувається – я заходжу на сайт театру, дивлюся, які є актори, потім питаю у директора, або худкерівника, чи всі актори зазначені на сайті, якщо когось не вистачає, мені дають інформацію. Я дивлюся у соціальних мережах, чим ці актори живуть, що вони роблять, що їх цікавить.  Далі  на сторінці театру я переглядаю фото і відео з різних вистав, дивлюся у яких амплуа найчастіше вони задіяні, потім я спілкуюся з директором, або головним режисером. А після цього найголовніше – я зібрав окремо чоловіків, окремо – жінок, насамперед тих, кого розглядав на роль Гната і на ролі Варки й Софії. Я їм сказав, що мені треба 30 хвилин просто поспілкуватися. Я не цікавився їхньою думкою про п'єсу, я питав, умовно, що вас турбує у відношенні чоловіків до жінок, і навпаки. І такі прості розмови велися, щоб зрозуміти їхню природу. Бо коли ми беремо якусь роль, ми в ній намагаємося розкрити те, що нам болить, лоскоче, мурашить і тому мені важливо було просто поговорити по-людськи. Зараз люди стали набагато вразливіші, і не можна працювати так, як працювали, наприклад, зі мною, або, як нас навчали. Можливо, для когось секрет, але акторська професія – це така сама робота, як, до прикладу, бариста чи продавець-консультант. Тому меседжі від керівників і від режисерів про жертовність, про те, що актори повинні відкласти все своє особисте пред виходом на сцену, недоречні. Почнемо з того, що ми всі – люди і в кожного з нас болить. Коли ти розумієш біль, яка накопичується, коли ти її відчуваєш, тоді ти залишаєшся з людьми людиною, а не режисером. Бо я,  перш ніж давати реакцію на якусь подію, ставлю себе на місце цієї людини. Своїм учням і акторам я завжди кажу, перш ніж глядач зустрінеться з експертом, він зустрічається з людиною, він бачить людину – як ви одягнені, як ви дивитеся, чи посміхаєтеся, чи ні, а вже потім ви починаєте говорити, хто ви. Тому мені на сцені потрібні люди зі своїми болями, аби ті, хто сидять у залі, розуміли, що людина на сцені відрізняється від них, по суті, лише тим, що в неї є акторська освіта. Не можна зараз уникати психології людини, як ми це робили раніше. Це те, про що наша вистава. Не можна зараз ставити традиційно, як ми звикли ставити будь-яку українську драматургію – простим любовним трикутником, де Він – герой, Вона – бідна-нещасна, а Та – стерва. Не можна так. Не можна ставити «Украдене щастя», що Він – такий бідний-нещасний, Він – красень із жорстким характером, а Вона – не знає, куди себе діти. Не можна. Це все набагато глибше. Це треба вивчати, бо люди стали більш допитливі, вони стали цікавитися психологіями, вони стали частіше ходити до спеціалістів, які можуть їм допомогти. І тому, якщо у нас на сцені буде Вона-стерва, однобокість нічого не дасть. Робота в театрі, робота режисера з актором – це робота людини з людиною. 

Власне, тут мимоволі виникає запитання, як проходить робота з акторами Черкаського театру Шевченка?

Гіо Пачкорія: Я зараз отримую задоволення від репетицій з командою, з якою я працюю, і це надважливо. Бо часто приїжджого режисера в репертуарному театрі сприймають, ніби він приїхав на завод щось підкоригувати – за два місяці поставив виставу і поїхав. Питання в тому, що ти, як митець, можеш привнести в новий колектив. Я – режисер-педагог і в будь-якому випадку я буду працювати з акторами. Зараз, зі слів акторів, особливо молоді, вони кайфують, бо я з ними, як зі студентами. Народна артистка Тетяна Крижанівська після третьої репетиції подякувала мені за занурення у процес студентства, коли всі щось придумують. Я завжди кажу акторам, що вистава народжується в любові – в любові режисера і акторів. Це повинен бути процес народження. Має бути атмосфера, немає атмосфери – ви дихаєте просто отруєним повітрям. Зараз мій другий досвід постановки в державному українському театрі доводить, що абсолютно можливо за той самий період попрацювати з акторами, розкрити їх. До прикладу,  такі декорації, як у мене, стовідсотково хтось якусь частину бачив в іншому місці.  І від порівнянь нікуди не дітися, хтось буде казати: «А це ми вже десь бачили». А актора ви такого бачили?  Бачили, як він це зіграв? Тому я, як режисер, виграю тоді, коли я розкрию актора в своєму задумі, бо якими б ми – режисери не були егоїстами, без акторів ми – ніхто і нічого ми не зможемо. Тому моя задача – закохувати в себе кожен день, щоб кожен із них хотів зі мною жити, їсти, спати – бути зі мною. Щоб було відчуття цукерково-букетного періоду, який не закінчується.  А актори від цього повинні кайфувати. 

Оскільки побіжно були згадані декорації, то виникає питання про сценографію і художні рішення. 

Гіо Пачкорія: Художником вистави є я і штучний інтелект. Суть штучного інтелекту була в тому, щоб просто втілити те, що повністю придумав я. На основі моїх чітких описів він на 95% створив таку картинку, як я собі уявляв.  Тому, по суті, сценографія моя, а ШІ – це технічне втілення. Режисеру без художника завжди складно. Оскільки цього разу я до кінця сам не знав, чого хочу, тому не міг знайти художника або художницю, і розумів, що буду придумувати все сам, в підсумку воно так і вийшло. На мій погляд, все в одній стилістиці, принаймні від тих художників, з якими я радився і які це бачили,  нарікань не було. Музичне рішення теж моє – я не звертався до композитора. Це будуть обробки Шопена й інших авторів сучасними композиторами, яких не просто почути, їх треба вишукувати. Музика для мене має велике значення, я не можу без музики. Завжди намагаюся себе стримувати, щоб не було забагато музики у моїх постановках, щоб вона десь ішла в конфлікт, щоб не перекривала саму історію, дію. Актори кайфують від такої музики, у ній є певна готичність. 

Відомо, що «Безталанна» у першій редакції 1884-го року мала назву «Хто винен?», також п'єса друкувалася під назвами «Безталання» і «Чарівниця», Ви вирішили не змінювати назву.

Гіо Пачкорія: Я намагаюся завжди залишати назви такими, як вони є. Звичайно, якщо дивитися по самій назві «Безталанна» і йти до витоків, то це історія про Софію, але у назві немає адресності. Я, насамперед, залишаю назву із поваги до автора, а якби я й міняв її, то у мене немає іншого варіанта. Почувши «Безталанна», одразу виникає асоціація з історією про жінку. У нас буде і про жінку, і про чоловіка.  Жіноча доля в українській драматургії більш болюча і важливіша, ніж чоловіча, і тому і ця вистава теж не буде виключенням. Вистава може бути важка, тому що ми будемо говорити про психологію, бо жанр вистави – риторична драма. Визначення жанру для мене є стовпом, коли я готуюся до вистави. В Київському університеті Карпенка-Карого мій майстер Костянтин Михайлович Дубінін казав: «Коли ви визначаєте жанр, ви розумієте, якого розміру кімнати ви робите дизайн і що ви там будете робити». Тому у самій назві «риторична драма» закладено, що буде багато питань і пошуків відповідей на запитання, на які не можна просто відповісти «так» або «ні», треба копирсатися в цьому. 

Знаю, що люди мистецтва, зокрема режисери, актори, вірять у силу певних ритуалів перед початком нової роботи, чи виходом на сцену.

   

Гіо Пачкорія: Мистецтво будується на вірі, адже віра має надпотужну силу. Перше, що я зробив у Черкаському театрі Шевченка, я підійшов до сцени, як навчив мене мій педагог Володимир Андрійович Саган, і попросив благословення. Я кожен день вітаюся зі сценою,  бо розумію, що сцена – це партнер, який на першому місці.  Не людина, не декорація, а сцена, на якій все тримається. Я хоч і сказав, що акторська робота – це звичайна робота, але вона існує тільки завдяки певній магічності, яку ми привносимо туди по відношенню до сцени, до простору, в якому ми знаходимося. Коли ми почнемо втрачати цю магію, тоді, на жаль, театру не буде. 

Спілкувалася з режисером Ольга Квятковська

Світлини з репетицій вистави "Безталанна" Наталії Кузнєцової